«Ревнощі завжди дивляться в підзорну трубу, що робить маленькі предмети великими, карликів — велетами, а підозри — істинами», — писав великий іспанець Мігель де Сервантес у далекому XVІ столітті. Таємницю дивного поєднання кохання і ненависті намагаються розгадати багато психологів нашого світу, але це почуття постійно видозмінюється, перетворюючи нас на мучителів і страждальців.
Заведено вважати, що ревнощі — це почуття, яке протилежне коханню. Амплітуда і сила прояву ревнощів залежить від багатьох чинників. Трапляються люди, у яких почуття ревнощів загострене, необґрунтоване. І у результаті це може призвести до конфліктів і навіть до злочину.
Кохання у психології розуміють як високий ступінь емоційно позитивного ставлення, що виокремлює його об’єкт серед інших і переносить в центр життєвих потреб та інтересів суб’єкта. Отож, якщо в таку позитивну гаму підмішуються отруйні фарби недовіри, сумніву і страху, то про який високий ступінь відносин можна говорити? Тут уже немає місця коханню, а з’являється якийсь сурогат, фальшивка. Ревнощі негарні вже тим, що у своїх фантазіях ревнивець створює картинки, які так чи інак ображають кохану людину, що аж ніяк не поєднується зі щирим, чистим почуттям любові. Проте людина не може бути цілком упевнена ні в собі, ні в коханому. А людські стосунки — це процес, у якому можуть бути піднесення і спади, затишшя і бурі, сумніви і загадки.
Якщо надії на вірне кохання не справджуються, навіть найупевненіший з нас може бути розчарований і роздавлений. І тому у деяких випадках ревнощі можуть бути показником психологічного захисту, інтуїтивного «намацування», розпізнавання очевидних чи можливих вад в образі кохання. Іноді це дає можливість вчасно помітити свої чи чужі помилки.
(Закінчення у наступній «Сім’ї».)
Тетяна ГУРЛЄВА, Інститут психології ім. Г.Костюка Академії педагогічних наук України.
