Якось у неділю вранці (це було в 1956 році, коли мене, випускника медінституту, призначили дільничним лікарем в селище Кельменці), повертаючись з нічного чергування, зустрів на вулиці знайому вчительку Неонілу Самборську. Привітавшись, вона попрохала мене оглянути її маму, яка останнім часом скаржилася на погане самопочуття.
Марія Іванівна Святенко — так звали матір —виявилась невеличкою на зріст, сухенькою, інтелігентною бабусею. Уважно обстеживши її, я вирішив, що добре було б дати хворій заспокійливої мікстури або пігулок. Але у мене, на жаль, з медикаментів нічого не було.
І тут на пам’ять прийшли слова відомого вченого-медика:
«Якщо хворому після розмови з лікарем не стало легше, то це не лікар». Тож вдався до словотерапії, яку факультативно вивчав в інституті. Через деякий час стан старенької поліпшився: вицвілі очі ожили, обличчя розгладилося. На знак подяки вона навіть хотіла вручити мені «винагороду». А коли я від неї делікатно відмовився, раптом запитала:— А ви, лікарю, музику любите?
— А хто її не любить?! — відповів, ні про що не здогадуючись.
— Тоді послухайте мене, будь ласка. Тільки, цур, не відмовляйтеся знову, — додала, усміхнувшись. — Бо поскаржуся вашому головному лікареві, що не вислухали хвору...
Потім повернулася до стіни, на якій висів старенький футляр, обережно зняла його й відкрила. У ньому була скрипка. Марія Іванівна вийняла її, приклала до підборіддя і занесла смичок. По хаті попливли чарівні звуки мого улюбленого вальсу. Старенька ніби помолодшала, її обличчя то нахмурювалося, то світилося посмішкою.
— Це вам за те, що не відмовилися зайти і заспокоїти мене, — сказала вона, поклавши скрипку на коліна.
— Де ви, Маріє Іванівно, навчилися так гарно грати?! — запитав я зворушено, забувши про втому після нічного чергування. — Спасибі...
— Це така чарівна скрипка, лікарю, що сама грає. З дитинства вона в мене...
І жінка розповіла мені незвичайну історію скрипки, подібну до казки.
...У старовинному селі Дністрівка нашого району, де народилася Марія Іванівна, жив відставний генерал Костянтин Андрійович Лішин. До свого переїзду в село він був люблінським губернатором. Та 1876 року, незважаючи на високе становище, вирішив присвятити себе служінню народу.
І справді, прогресивно налаштований генерал, який добре знався на літературі, мистецтві, театрі й навіть медицині, відіграв значну роль у житті Дністрівки, її мешканців і, зокрема, юної Марійки.
Насамперед він домігся ліквідації сільських шинків, де споювали селян. Потім за свої кошти побудував початкову школу й лікарню. Найняв учителя, а лікуванням займався разом з дружиною-княгинею. А ще закупив різні музичні інструменти і заснував сільський струнний оркестр. У Марійки, яка навчалася в початковій школі, був гарний музичний слух і чудового тембру голос.
За порадою генерала вона вчилася грати на скрипці і співати. Виступала разом з оркестром і хором як солістка і скрипачка, спершу перед односельцями, потім у навколишніх селах. А згодом її слухали в Києві, Петербурзі, Кишиневі, Хотині та багатьох інших містах. Не раз виступала з концертами на допомогу дітям-сиротам та хворим. Що стосується репертуару, то він складався переважно з українських народних пісень.
Коли Марійці виповнилося 12 років, генерал тяжко захворів. Перед смертю — це було в березні 1904 року — він покликав її, кращу ученицю, і сказав:
— Візьми, дочко, цю скрипку, грай на ній і допомагай людям жити...
З того часу Марія Іванівна з подарунком не розлучалася. Вона виконувала на скрипці народні пісні, твори класиків, а іноді й імпровізувала. Про талановиту співачку і скрипачку писало багато тодішніх газет і журналів.
Я обережно взяв з рук Марії Іванівни скрипку і прочитав на ній напис:
«Антоніум Страдіваріус Кременезіс», а поруч печатка: «Фацітат анно 1718» (італійською мовою).Відтоді минуло чимало років. Учителька і її мама виїхали до Молдови, а незвичайну скрипку вони передали в один із музеїв Києва. Та я й досі, коли проходжу повз знайому хату, мимоволі згадую той незабутній виклик, під час якого переконався у цілющій силі слова.
Іван БЕЗРУЧКО,
лікар-пенсіонер.
Кельменці
Чернівецької області.
