— У мене дві мами, — каже Світлана (всі імена змінено з етичних міркувань). — Маму, що народила, звати Лідія Петрівна, маму, що виховала, — Валентина Степанівна.

З найкращою подругою Вікою ми народилися одного дня й однієї години, різниця лише у хвилинах. Ще в лікарні наші мами познайомилися і потоваришували. У дитсадку, школі — скрізь ми з Вікою були разом. І вже тоді ми стали помічати дивну схожість Віки з моєю мамою Валею: і колір волосся, й усмішка, і статура однакові. А я чомусь зовні відрізнялася від неї, а також своїх двох братів і сестри. Та була дуже схожа на Лідію Петрівну.

З віком ця дивна схожість ставала дедалі помітнішою. Сусіди перешіптувалися. Питали й ми в мам, але ті відповідали: виростете — дізнаєтеся.

Та випадково я стала свідком розмови мами Валі з однією жінкою, яка принижено просила вибачення, — і таємниця зникла. Мама повідала, що багато років тому ця жінка була медсестрою пологового будинку і випадково переплутала двох немовлят — мене і Віку. «На жаль, наші здогадки підтвердилися, — сказала мама Валя. — Тож і виходить, що ти, Світланко, — донька Лідії Петрівни, а Віка — моя кровинка».

Багато років мами були впевнені, що виховують своїх рідних дітей, а свої сумніви вони приховували не лише від інших, а й від себе. А медсестра так вчинила не зі зла. Це було перше її самостійне чергування, тож не так хутко справлялася. Народилися ми майже одночасно. Спочатку Віка. Медсестра провела необхідні процедури, написала міточку й поклала поряд з дитям, а не прив’язала її до руки, як потрібно. А тут і друге немовля, тобто я, подало голос, увага переключилася. Написала другу міточку. Повернулася до повивального столу, а дітки лежать поряд однаковісінькі (стать одна, зріст і вага теж), а між крихітками — ота перша мітка. Котрої жінки чия дитина? Недовго думаючи, сестричка прив’язала мітки до рук дівчаток. І не вгадала... Так через недогляд потрапили ми до різних мам, продовжувала свою розповідь Світлана.

Сумніви ятрили душу медсестрі, та сказати про можливу помилку вона не наважилася. От і вийшло, що Віка зростала в сім’ї Лідії Петрівни, а я — в родині Валентини Степанівни.

Чому ця жінка вирішила зізнатися й попросити вибачення через багато років після її фатальної помилки? Казала, що совість мучить, коли бачить нас.

На сімейній раді ми вирішували далеко не дитяче питання: як бути? Рідні сказали, що приймуть наше рішення, хоч би яким воно було. А ми з Вікою... залишили все, як було. Тільки тепер у кожної з нас — дві рідні сім’ї.

Закінчили школу, обрали спеціальності, вийшли заміж та й розлетілися з рідного міста. Але наших мам не забуваємо. І в дітей наших не двоє бабусь та дідусів, а по четверо! Мій менший син Володя якось похвалився, що друзі заздрять йому: на свята подарунки від чотирьох бабусь отримує, а вони лише від двох. Смішно, чи не так? Думаю, з часом повідаємо своїм дітям, чому в них більше бабусь, ніж в інших.

Кожна з нас не була обділена увагою і любов’ю рідних, здобула освіту і професію. Подругами ми були й залишаємося найкращими. Брати й сестра вважають наших дітей рідними племінниками.

Часу минуло багато, на медсестру у нас зла немає. Але дуже хочемо, щоб ніколи не траплялося подібних помилок. Інколи закрадається думка: а чи пробачили б ми цій жінці за інших обставин? Якби ми з Вікою не росли поруч і не ставилися одна до одної, як сестри? Якби наші мами не виявилися такими мудрими й добрими? Якби в котроїсь з нас життя склалося не так?..

Записала Наталія ПАХОЛОК.