Нас звела Аська. Ні, це не жінка, а програмка така — ІCQ (айсікью). Завдяки їй люди усього світу можуть спілкуватися одне з одним через Інтернет у режимі onlіne. Сьогодні ІCQ уже не дивина, але в 2001 році, коли і відбулися одна з найважливіших подій в моєму житті, це було дуже захоплююче.
Я
Отож завела я собі Аську і почала спілкуватися. То до мене хтось постукає (так програмка сигналить про нове повідомлення), то я когось знайду. Бувало, що деякі співрозмовники після нетривалого спілкування пропонували зустрітися. Я не маніжилася, але, щоб ми могли впізнати одне одного під час зустрічі, пропонувала обмінятися фотографіями. І мене спочатку дуже дивувало, що молоді люди чомусь не мають своїх портретів в електронному вигляді. Після декількох побачень зі
«страшилками» я зрозуміла, чому вони не поспішають висилати фото. І заріклася: не йти на побачення без попереднього «знайомства» за фото. А незабаром і зовсім відмовилася від цих дурних зустрічей зі співрозмовниками за Аською. Тим паче що прийшло літо, яке я налаштувалася провести спокійно і без пригод: з’їздити з батьками на море, поправити здоров’я, відпочити. І так би воно і було, якби не...Віка
Її робоче місце було напроти мого столу. Ми добре ладили. Та було одне
«але»: як і кожна заміжня жінка, та ще мати чарівного маляти, Віка весь час хотіла мене з кимось познайомити і терміново видати заміж. Тому, коли до неї в Аську стукався якийсь молодий і, можливо, симпатичний чоловік, вона намагалася домовитися з ним про зустріч, на яку хотіла відправити мене. А я — людина серйозна, звідництво не сприймаю і на провокації не піддавалася. І тоді вона «пішла іншим шляхом».Одного разу постукався до неї Олексій. Спілкувалися вони весело, Віка іноді цитувала листування, і ми разом сміялися до упаду. Фотку він свою довго надсилати не хотів, але усе-таки надіслав. А Віка
«світитися» не поспішала. Його це зачепило. І він підключив свого друга.Димко
...працював у нашому ж будинку. І Льоша попросив його простежити, хто крутиться біля такої-то фірми. Одного разу ми з Вікою пішли до їдальні (Льоша перед цим побажав їй Аською
«смачного»), і Димко пізнав Віку... за сміхом. Вони поговорили і домовилися про зустріч у той самий вечір біля метро. Вікторії залишалося тільки мене туди заманити.Того дня я саме затрималася після роботи, але Віка, як справжній друг, самовіддано чекала, доки я закінчу справи. І я нічого не запідозрила. Дорогою до метро зустріли співробітників, які розпивали у сквері пиво. Я хотіла було приєднатися, але Віка рішуче потягнула мене за руку. Каже: ми поп’ємо пива, але не з ними. І отут мене здолали сумніви, а оскільки подруга в мене все-таки чесна, я випитала її підступний план.
Зробивши розворот на 180 градусів, я зібралася було піти, але вона вчепилася в мене міцно і не відпускала. Я в один бік тягну, вона — в інший. Таким тягни-штовхаєм ми і підійшли до симпатичного молодика на ім’я...
Льоша
Слава Богу, він не бачив нашої штурханини. Я розгубилася (мені хлопець сподобався). Трохи пізніше до нас приєднався друг Димко. Того вечора ми здорово посиділи в кафе. Наступного разу ми з Льошею пили пиво уже вдвох. З тих пір кожен рік відзначаємо 13 червня як день нашого знайомства.
Віка з Дмитром були свідками на нашому весіллі. Ми й Аську запросили б на свято, але вона — лише програма...
Надіслала
Владислава ЄВСТЕГНЄЄВА.
Київ.
