Батьки дали їй красиве, царське ім’я — Софія. Але вони рано померли і називати так дівчатко стало нікому. А люди розсудили, що такій негарній дівчинці це ім’я не підходить, і називали її Сонькою.

Сирітське дитинство минуло в тітки. І хоч у школі Соня вчилася непогано, про те, щоб вступати до вузу, не було і мови: треба працювати. І вона дуже зраділа, коли влаштувалася прибиральницею в сільську школу: «Все-таки легше, ніж у колгоспі».

Соні подобалися шкільні свята, їй було приємно відчувати свою причетність до освічених і інтелігентних людей, що працювали тут. Соня була роботящою й дуже старанною дівчиною. Прибирала завжди чисто, за що її і цінували вчителі. Але особливо дорогі їй були похвали директора школи.

У ті далекі 50-ті роки Микола Ілліч був найосвіченішою людиною в селі. Високий, гарний, вимогливий і справедливий, він був втіленням ідеального чоловіка і керівника, що вміє тримати своє слово. Його побоювалися вчителі, а дисципліна на його уроках була ідеальною. Микола Ілліч був одружений, зростала дочка. Але попри таку серйозну обставину, цей чоловік просто не міг не викликати трепету в серцях колег-вчительок і старшокласниць...

Шанси всіх його таємних поклонниць упали до нуля, коли у школі з’явилася новенька вчителька Ніна Іванівна. Директор не зміг встояти перед інтелігентною, модно вдягненою красунею з передовими поглядами на життя і сміливими педагогічними ідеями. Їх роман розвивався в усіх на очах.

Уже й речі у валізи поскладала Ніна Іванівна, але Микола Ілліч так і не наважився виїхати з красунею вчителькою. Чому? Не хотів залишати дружину з дитиною? Не дозволила мати Ніни Іванівни? А може, була інша причина?

Якщо про цей роман знало все село, то про стосунки директора школи і молоденької прибиральниці не знав ніхто. Це було таким неймовірним, що ніхто не міг подібного навіть припустити. Вони зустрічалися зрідка, лише тоді, коли цього хотів Микола Ілліч. Утомлений від сімейних скандалів, непорозумінь у стосунках з коханкою, він знаходив у її маленькому будиночку свою тиху гавань. Соня ні на що не претендувала. Їх таємні зустрічі вже були для неї щастям. Він називав її Сонечкою, як колись у дитинстві батько. Їхні стосунки так і залишилися таємницею. Навіть незважаючи на...

«Наша прибиральниця Сонька вагітна», — шепотілися в школі, але не осуджували. Говорили: «Заміж усе одно не вийде (хто на таку зазіхне?), а дитинча народить, і буде кому про неї подбати у старості». Одне було цікаво пліткаркам: хто батько? Але уявити, що це директор школи, навіть у них бракувало фантазії.

Настав час, і Соня народила сина. Назвала Петром. Він став її щастям. Для люблячої дитини немає нікого краще матері, він називав її мамою Сонею і любив щирою любов’ю сина. Розумний і красивий, Петро був увесь у батька. Почалися пересуди. А Сонька пересудів не помічала. Гордість за сина дала можливість жінці підняти голову, розправити плечі. Вчителі не могли нахвалитися Петром. Він закінчив школу, вступив до інституту. На другому курсі одружився. На весіллі гуляли весь педколектив сільської школи і друзі-студенти. «Мій Петро, мій Петро», — тільки і чули від Соньки. Не забарилася і ще одна радісна звістка — у Петра народилася дочка. Одне засмучувало матір: син з родиною оселився далеко від неї. Але все одно Соня щомісяця, з получки, посилала молодим гроші й чекала в гості свого Петра з родиною.

Але щастя її було недовгим. На канікулах син працював у будзагоні. І там, з вини п’яного шофера, машина, в якій їхав Петро, потрапила в аварію. Він загинув.

Горе підкосило матір. Довгий час після смерті сина вона не виходила з дому. Сусіди забили на сполох, викликали невістку з онучкою. І тільки маля, рідна кровиночка, що залишилася від Петі, повернула її до життя, стала її новим смислом. Але невістка не погодилася залишити рідні краї. А бабусю Соню туди ніхто не кликав.

Відтепер її єдиною радістю стали листи від онучки, котрі неодмінно читала всім сусідам. А по-справжньому оживала, коли на тиждень, не більше, на літні канікули приїжджала онучка. Але листи приходили дедалі рідше, а відвідати і зовсім ніхто не приїжджав. Невістка знову вийшла заміж. Онучка виросла і забула про бабусю, яку не бачила роками. Тільки бабуся не забувала нагадувати про себе щомісячними грошовими переказами для родини сина.

Вона хотіла залишити свій будинок онучці, але він був їй непотрібний. Соня віддала свою любов і життя без останку роботі, чужому чоловіку, єдиному сину та онуці. А доля прирекла її на самотню старість і смерть серед чужих людей. За гарний догляд вона відписала їм свій будиночок. Потім його недорого купила одна багатодітна родина, і він наповнився незвичними для нього суєтою, турботами і дитячим сміхом. Як мріяла колись його колишня господиня — жінка з нещасливою долею і царським ім’ям Софія.

Сумська область.