Там, де проходила річка Сула, кілометрів за два, знаходився наш хутір Мирне (тільки не переконуйте, що Мирний). Біленькі хати під соломою ховалися в розкішних садах. Широкі луки восени і навесні покривалися великим напливом дощових і снігових вод. А річка розділяла їх на праву і ліву половину. Права, по течії, була більш-менш лісиста, а ліва — степова з маленькими і привабливими гаями та невеличкими озерцями. За обрієм вдалечінь бігли неабиякі хлібні поля, серед яких стояли дуже крислаті велетні дуби. У наш час цього вже нема. Там вирощують будяки та пирій...

Війна до нашого хутора дійшла у кінці серпня 1941 року. Увесь час шляхом Київ—Ромни—Суми відходили із заходу військові та евакуйовані. Траплялося, що їх бомбили німці. Переважно бої йшли на бокових шляхах Гадяч—Лебедин та Ромни—Білопілля. Стріляли з гармат німці, а наші їм відповідали: спалили дві німецькі машини та вбили в Опонівці двох німців. Було повне безладдя, а нам, 12—15-річним — воля. Усі підлітки були патріотично і фанатично налаштовані, щоб хоч якось нашкодити німцям.

Коли оборонне кільце замкнулося, з Ромнів хлинула хмара техніки і німців, які тягнули на Суми товстезний кабель зв’язку. В останні дні відступу заїхали на тачанці в хутір ще й кілька ладно зодягнутих чоловіків, певно політпрацівники. Тут, у Новопетровському радгоспі, вони пограбували крамницю, а через день зникли. Коли все стихло, ми з товаришем, також Петром, і собі навідалися до крамниці. Перепало й нам по товстій лопаті.

По дорозі додому ми наштовхнулися на чорний кабель. Пропоную Петрові:

— Давай нашкодимо німцям.

А він:

— Еге, ще й позмагаємося, хто з нас сильніший.

І почали ми на німецькому кабелі зв’язку випробовувати свою силу. Цюкнули кільканадцять разів лопатою і сяйнули металевим блиском десятки дротинок, обгорнутих у восковий папір. Аж раптом чуємо — торохтять мотоцикли й автомашини. Ми одразу зрозуміли: щось накоїли... Підхопили лопати і чимдуж чкурнули до Тернового яру. Відсиділися там до темряви, а потім потай добралися до хат.

Місце перерубаного кабелю було далеко від сіл і, можливо, саме тому німці тортурів не чинили. А ми тоді й не здогадувалися, якої шкоди наробили ворогу. Лише згодом дізналися, що то був зв’язок з генеральним штабом наступаючих німецьких військ. Завдяки нам його на деякий час було припинено. І радянські війська добре потріпали ворогів під Сумами. Додам, що це не було завданням партійців чи партизанів. Це була наша юнацька завзятість — боротися з ворогом.

Петро ЛУК’ЯНОВ, інвалід Великої Вітчизняної війни.

Київ.