Київ. Майдан Незалежності. Біля підземки сидить молода смаглява жінка в поношеному одязі із немовлям на руках. Поруч — маленький хлопчик. Він уважно вдивляється в обличчя перехожих. Угледівши мене, підбігає і, простягуючи ліву руку, починає хреститись і молитись нерозбірливою мовою. В нього дуже красиві очі. Шукаючи в гаманці дрібні гроші, розпитую маленького прохача:
«Як тебе звати?» — «Артур». Кладу копійки в брудну долоньку. «Скільки років?» У красивих очах з’являється страх, але щось тримає його біля мене. Показує на пальцях: п’ять, чотири, три... «Не обманюй!» — перебиваю. «Шість, ні — сім років». Міцно стискаючи копійки, Артур чимдуж біжить у напрямку підземки. До мами. Повз прохачів ідуть люди. Старі, підлітки, заклопотані дорослі. Он пройшов батько з сином, схоже, першокласником. Поспішають зі школи додому. А в підземці поруч із мамою в поношеному одязі «чергує» Артур. Йому школа не потрібна. Найважливіші уроки у своєму житті він проходить тут, де його вчать жебракувати, співати, молитись, а може, і красти.3ахідна Україна. Інтернат для дітей-сиріт. Випадкове знайомство з ще одним семирічним хлопчиком. На делікатні запитання Сашко відповідає щиро і сміливо, нічого не приховуючи. Зараз він в інтернаті, бо маму позбавили батьківських прав, а батько дуже п’є. Надіється, що скоро його заберуть додому. Бажаю йому всього найкращого, тисну маленьку руку і йду, не стримуючи сліз. Маленькому Сашкові психологи інтернату ще не скоро скажуть, що тато в тюрмі за вбивство мами.
Дві різні історії. Одна трагедія: діти спокутують гріхи своїх батьків. Чомусь здається, що й майбутнє в наших героїв буде дуже схожим. Якщо взагалі воно в них буде. Та й чи може бути майбутнє у дитини, яка не мала дитинства?
