Наша родина жила під П’ятихатками на станції Савро. Коли почалася війна, мені було 3 роки. Школа, у якій працювали батьки, одержала наказ: всім їхати в евакуацію. Мене разом з мамою (а вона тоді була на п’ятому місяці вагітності) та іншими вчителями посадили на підводу і відправили на схід.
Над мостом через Дніпро вже гули німецькі літаки. Мама, тримаючи за уздечки коней, бігла попереду, а дві вчительки щосили штовхали воза. Злива бомб вмить розтрощила міст. Ми впали у просо, і бачили, як летіли шматки заліза і людські тіла.
...Армія йшла на захід, а ми — на схід. Маса людей, коні й воли, машини, трактори, комбайни — все рухалося хаотичною лавиною. В жовтні ми були вже в селі Дробишево Краснолиманського району. У мами почалися перейми. Братик народився в землянці, під гуркіт бомб та снарядів. Пам’ятаю, як тоді було холодно. Хата, у якій ми мешкали, згоріла і нашою домівкою на якийсь час став окоп. Я кричала з кожним свистом куль. Мені було страшно. А коли мама закривала мене собою, страх проходив.
Навесні ми вирішили повернутися додому. Мама везла нас на возі, я тримала братика і несподівано впустила його додолу. Він не плакав. Спав. Підняли його й рушили далі.
У Краснім Лимані сподівалися сісти на потяг. Він стояв з такими само біженцями, як ми. Аж раптом почувся гуркіт літаків, і полетіли бомби. Коли атака закінчилася, потягу не було. Лише на деревах висіли окремі частини тіл...
Пам’ятаю, як ревли недоєні корови. Їх гнали в Німеччину. Якось мама підійшла до німецького солдата і попросила для дитини молока. Він взяв казанок, надоїв і... віддав його мамі.
А ще пригадую, як ходила біля вагонів і просила у німців: «Дядю, дай галет». Потім ми з мамою годували ними братика. Як він тоді вижив — один Господь знає...
Такі мої спогади про дитинство: печі з димарями замість сіл, людські тіла на деревах, окопи в піску, свист куль і бомб...
Рівне.
