Під час фашистської окупації через страшний голод нас, малих дітей з гірського села Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області, повезли на Тернопільщину.
Ми були виснажені й голодні, бо їли саму лободу та кропиву. Багато хто не витримував і помирав. Тож привезли нас у чужий край і повели попід хатами, як тих цуценят, щоб господарі порозбирали.
Мені пощастило, бо узяла мене добра жінка, нагодувала й одягнула. Майже рік я в неї жила і працювала. Навесні і влітку пасла корову, годувала свиней, полола бур’ян. А восени збирала картоплю і буряки.
Господиня будила мене вдосвіта і посилала поратися чи збирати яблука. Не раз, наморившись, я засинала під деревами, аж доки пастухи не розбудять.
А взимку мама приїхала і забрала додому.
Описую це все я тому, що людям 1932 року народження і старшим, які працювали в тилу, присвоїла наша держава статус учасника війни і доплачує їм до пенсії щомісячно певну суму. А мені й таким, як я, 1933 року народження, доплати немає. Але ми також голодували, бідували і працювали в чужих людей далеко від дому. Чому така несправедливість?

Небилів
Рожнятівського
району
Івано-Франківської
області.