Із хліва вивели корову, на віз кинули кабанців, зв’язавши їм ноги. У хаті перевернули й забрали все, що краще. Болик та Бронко крізь сльози дивились, як їхні речі стають неїхніми. Дуже шкода було красивого килима, яку татові недавно подарували на нараді в Києві — як стахановцю. Такої не було ні в кого на весь Оринин! Не відали малі, що жаліти слід не майно, а батька, якого вони бачили востаннє. Стояв лютневий день 1938-го. «Це якась помилка, — казала мама. — Такого бригадира, як тато, пошукати треба! Там обов’язково розберуться!» Де це «там», хлопці не знали, але вірили маминим словам.
Володимира Жулинського спершу тримали в орининській тюрмі (тепер тут комунгосп). Хлопці носили йому цигарки та хліб. Якось Болеслава, який хотів подати татові згорток через грати, грубо відштовхнув міліціонер, який ходив у «прихльобаях». І вдарив його так, що восьмилітнє хлоп’я відлетіло м’ячем. Синець довго не сходив. А моральні тортури довелося зносити все життя. Та хіба лише Болеславу випало випити гірку чашу?! Його дружина Антоніна — здібна дівчина-агроном, руки якої вміли прищепити і виплекати найрідкісніші сорти плодових дерев — мала б зробити блискучу кар’єру. Написала заяву в партію. Але через те, що свекор був репресований, її довго не приймали. Дехто потім казав Антоніні: а нащо вийшла за сина «ворога народу»?
Тоді вже й культ Сталіна розвінчали, але дивна тупа злоба на своїх же одноплемінників, безвинно покараних тираном, лишилася надовго. Уже в 1955 році згідно з постановою Ради Міністрів СРСР родичі реабілітованих мали право на отримання двомісячної грошової компенсації за останнім місцем роботи незаконно заарештованих. Закон був, а суспільство жило в шорах. Родичам «ворогів» не забували «провини», навіть коли ділили крупу чи олію. На зборах не проминали нагадати-пригрозити. Подекуди тінь цієї ненависті заважає жити й нині! Коли діти чи внуки репресованих нагадують про свої права, на них дивляться кисло: заважаєте працювати! Торік до комісії з поновлення прав реабілітованих Кам’янець-Подільської райради надійшло вісім заяв від спадкоємців жертв репресій. Напевне, коли знали б ці люди, яке відшкодування їх чекає, не їхали б — дехто аж із Росії. Саєнко, Костюк, Томчишина, Лічкевич дістали по... 112 гривень 50 копійок. За кошт держбюджету, бо сучасні феодали, які «доять» село і користуються майном, нажитим громадою (й тими, кого забрав смерч репресій), відфутболили дітей «ворогів народу». Мовляв, ми орендарі, ми вам нічого не винні.
Антоніна у 1955-му не відмовилася від чоловіка й свого гіркого щастя. А чоловікового батька реабілітували посмертно. Родині повідомили: його розстріляно, разом із сотнями невинних, 23 жовтня 1938-го на пустирі за Кам’янцем-Подільським, де нині консервний завод. Тепер там скромний пам’ятник, який раз на рік у День пам’яті жертв голодомору та репресій офіційно відвідують представники місцевої влади, сільські голови, керівники господарств.
Серед тих делегацій на жалобному мітингу мені жодного разу не довелося бачити Володимира Комарніцького — багаторічного голову орининського господарства. Звісно, в обов’язки голови присутність на мітингу не входить. У нього інші турботи. Колишній колгосп, яким він керував, розпався, але орининці віддали свої земельні паї в оренду саме йому та його синові. Комарніцький-старший керує СТзОВ «Колос», молодший — «Гарантом». А колись поралися коло тієї самої орининської землі Жулинський, його дружина, сини, невістка...
Антоніна бачила, який порядний і працьовитий рід Жулинських. Відчувала: свекра покарали несправедливо. Тільки-но почула про реабілітацію, написала одразу. Чимало часу пішло на узгодження розходжень у прізвищі батька та сина — Жулинського та Жолинського, інших вад у документах. У 1965 році родина дочекалася реабілітації. «Репрессирован он необоснованно с грубейшими нарушениями законности за то, что якобы в прошлом служил в петлюровской армии, участвовал в еврейских погромах, проводил антисоветскую агитацию, занимался шпионской деятельностью и вредительством в колхозе, как активный член польской контрреволюционной группировки «Ружанец». Никаких доказательств его вины, кроме собственных «признаний», в деле нет», — так написали Жолинським із КДБ Хмельницької області.
Суспільство, яке прагне до самозбереження, дбає про покаяння та примирення. Але не тільки Жолинським, а й іншим родинам невинно убієнних орининців так і не випало виговоритися перед громадою, почути запевнення, що оця громада більше не народить холуїв і ніколи не посягне на свободу людини. За багато років родині не висловили ні слова співчуття районні керівники. А Володимир Комарніцький взагалі поводився грубо, коли Антоніна Жолинська заводила мову про компенсацію за відібране майно свекра. Вона вимагала цього не так задля матеріального, як морального обов’язку перед дітьми-онуками. Не раз оповідала їм про діда. Адже не лишилося навіть фотографії Володимира Жулинського. Лише довідка про смерть та лист із КДБ. Онуки допитувалися: невже вам так і не повернули речей?
Антоніна Григорівна таки звернулася за відшкодуванням. Згадана районна комісія прийняла 04.04.2003 року відповідне рішення, а нотаріус засвідчив право на спадщину. СТзОВ «Колос», згідно з тими документами, мав сплатити компенсацію — 15 мінімальних зарплат (2775 гривень) протягом трьох місяців. Але Комарніцький категорично відмовив. А комісія не подбала, щоб її рішення було виконане. Пооббивавши пороги голови СТзОВ, райвиконкому, Антоніна Григорівна не добилася нічого. Дарма, що навіть після виходу на пенсію обоє з чоловіком працювали в районі. Тепер у неї один шлях — до суду. Але більше хотілося б жінці, щоб її зрозуміли, щоб дійти згоди. Тоді б надія не тільки її, а тисяч таких, як вона, — не вмерла.
Хмельницька область.
