Тато, мама і трійнятка, а на всіх — одна кімнатка

У міському відділі сім’ї та гендерної політики сказали, що родина й досі живе у гуртожитку. На запитання про квартиру, чую невдоволене: «Всі хочуть все й одразу. В черзі на житло багато сімей з трьома дітьми. А в місті державного будівництва по суті не ведуть — торік було лише п’ять квартир». Утім, народження трійнят — випадок для міста унікальний, все-таки визнав чиновник. А через кілька хвилин повідомив, що міська влада зробила для цієї родини три речі: дала дозвіл на приєднання сусідньої кімнати, днями виділила двокімнатну квартиру і матеріальну допомогу.

До кімнатки на сьомому поверсі, де мешкають Люба Ярема і Михайло Дзюба з дітьми, веде захаращений темний коридор. Прочиняю двері і буквально впираюсь у спинки трьох з’єднаних між собою візочків, у яких чеберяють ніжками троє дитинчат. Посунути їх нема куди: праворуч — шафа, ліворуч — комод, під стінами — диван і ліжко. У кімнатці хоч і тісно, але чисто.

«Раніше донечки вміщалися впоперек у дитячому ліжку і місця було більше. А коли підросли, довелося віддати їм велике ліжко, а для себе купити розкладний диван. Що буде, коли вони стануть повзати, не знаю», — вибачливо пояснює Люба. Вона хутко перекладає малят на ліжко, а візочки виносить у коридор.

Любі дуже личить материнство: має гарний вигляд, рухається неквапно, говорить до своїх малят лагідно й тихо.

Усі три дівчинки дуже різні: Любочка — чутлива, Надійка — весела, а Вірочка — спокійна. «Зараз заснуть», — обіцяє Люба, але малеча не слухається. Найбільше вередує Любочка. Тре кулачками очі і плаче. Мама бере її личико в долоні, погойдує і наспівує колискову. Дитинча затихає, але тільки Люба приймає свої теплі долоні — вмить прокидається. Михайло, котрий вийшов із сусідньої кімнатки, переобладнаної подружжям під кухню і санвузол, бере дитину на коліна.

«Якщо розкинули в боки ручки, будуть спати», — знову з надією каже Люба. Михайло обережно перекладає заснулу на колінах Любочку до сестричок, але та прокидається і плаче. Тепер до неї приєднуються й інші. Михайло виходить з кімнати («Йому треба до поліклініки, в нього виразка», — пояснює Люба), я беруся заспокоювати вередливу Любцю, а велика Люба присипляє інших, обіцяючи мені, що зараз вип’ємо каву і поговоримо.

За мить відчуваю, що стомилася носити дитинча, яке спочатку здавалося таким легеньким. Врешті всі затихли. Я обережно перекладаю до сестричок Любу — і вона знову кричить.

«Оце, називається, поспали! Уже й мокрі», — зітхає Люба й міняє дівчаткам памперси. Це подарунок від Фонду милосердя і здоров’я. Дитячий одяг теж приносять звідти і з «Карітасу». «Напишіть, що я їм дуже дякую». На трьох дітей родина отримує від держави 312 гривень щомісяця. Дещо заробляє на будівництві чоловік. Постійного місця роботи він не має, але це й добре — допомагає вдома.

Поки дітлахи позіхають і потягуються, Люба гріє молочну суміш. Малюки отримують по пляшечці, і ми полегшено присідаємо. Стомилися, хоча, крім дітей, більш нічим не займалися. А господині потрібно ще їсти зварити, попрати, поприбирати, помити... «З пранням, — каже Люба, — проблем нема, чоловік купив пральну машину-автомат. А їсти варю, коли діти поснуть. А про помічницю  навіть не мрію».

Люба родом з Рівненщини, рідні далеко. А в Михайла у Тлумацькому районі проживає мама, якій і без них клопоту вистачає. Та навіть якби і хотів хтось приїхати допомагати, не було б де його покласти спати.

Квартирне питання

Житло для цієї родини — проблема номер один. Ще за Любиної вагітності вони самовільно зайняли порожню сусідню кімнатку площею 11 квадратних метрів (міськвиконком тепер лише узаконив цей факт). Сім’я витратилася на ремонт, перепланування, має однокімнатну квартиру. Особливо Люба пишається ванною. Каже, тепер їй уже не так страшно, як було, коли дізналася, що чекає трійню. Тоді кілька днів проплакала: як вони помістяться в одній кімнатці? Після пологів Люба з малими місяць лежала в дитячій лікарні, але ні  разу до неї не навідався жоден чиновник. Повернулася з трійнею в гуртожиток, та про них не згадали і потім.

Подруги з роботи (Люба працює головним спеціалістом в обласному центрі зайнятості) самі написали листа міському голові і примусили Любу піти на прийом до нового голови ОДА. В результаті сім’я отримала від обласної влади 20, а від міської — 10 тисяч гривень допомоги («квартиру на них не купиш, але якийсь час протримаємося»).

Діти і безвихідь змусили Любу енергійніше стукати у двері чиновників. Але радості від нещодавно виділеної двокімнатної квартири у Любиних очах не видно. «Та квартира трохи більша за цю. Але ця хоч відремонтована, а в ту страшно зайти. Кажуть, там помер самотній дідусь і знайшли його тільки через кілька днів. Мені здається, що там і досі чути трупний запах. Ми повідкривали кватирки, замкнули двері і більше туди не показувалися. Треба повиносити речі померлого і братися за ремонт. Але ж ми щойно витратилися на ремонт цих кімнат. І тепер знову за ремонт, а це все залишай? Та й чи вирішить ця квартирка нашу проблему? Нас п’ятеро, а там житлова площа — 26 квадратних метрів, кухня — 5, санвузол маленький. Ми просто не знаємо, що робити. До того ж квартира — на п’ятому  поверсі будинку без ліфта. Як я щодня носитиму трьох діток у візку вниз і вгору? Говорила про це у міськвиконкомі, а мені кажуть: «Беріть, що дають, бо інших варіантів нема і не скоро будуть. А ви у  черзі під номером 467...»

Люба дивиться на своїх крихіток і її чоло розпогоджується. Повертається додому Михайло, розмовляє з малечею, і вони щось радісно до нього агукають. «А каву ми так і не випили, — схоплюється Люба. — Може, підігріти?» Та ми обидві знаємо, що вона все одно охолоне.

 

Івано-Франківськ.