«У моєму класі є декілька учнів, з якими дуже важко. Але з їхніми батьками ще важче: вони не реагують на записи в щоденнику, не з’являються на батьківських зборах. А найгірше — взагалі не дбають про своїх дітей (деякі їх навіть б’ють!). Я розумію, що і вчителі часом бувають неправі, але коли найрідніші нищать!..»
З листа Марини Ш., молодої вчительки середньої школи з Кривого Рогу.
Деструктивний вплив середовища, в якому зростає і психологічно формується дитина, — одна з основних причин її важковиховності. Батьки та інші дорослі родичі, вихователі в дитсадочку і шкільні вчителі можуть стимулювати повноцінний фізичний і психосоціальний розвиток зростаючої особистості, але можуть і загальмувати чи навіть спотворити його.
«Важкі» дорослі частіше від «нормальних» вдаються до неконтрольованих ззовні «педагогічних стратегій»: наприклад, фізичних покарань, словесних образ, приниження, висміювання, залякування. Або втручання в особисте (інтимне) життя чада, гіперопіка, повне ігнорування чи й зловмисна ізоляція дитини.
Важкі батьки виховують нещасливих хлопчиків і дівчаток — соціально дезадаптованих особистостей, схильних до відхилень у поведінці та психіці. Це може бути несамостійність, некритичність, сліпе підкорення сильним авторитетам, безвідповідальність за власне життя, втечі з дому, крадіжки, ранній досвід статевого життя, грубість і ненависть до ровесників із «щасливішим дитинством» і багато іншого. Так чи інакше, батьки-невдахи відчувають тягар такого виховання на власних плечах.
Важкі вчителі мають обмежений вплив на підопічних. І хоч їхні дії узаконені, контрольовані та узгоджені приписами, — насправді вони часто мають хаотичний, свавільний і навіть деспотичний характер. А будь-яка несправедливість та приниження людської гідності гальмують розвиток потенційних інтелектуальних та моральних можливостей учнів. Ці примусово-наказові та авторитарні методи впливу несумісні з ідеями гуманізму і співробітництва, порушують вимоги до навчально-виховного процесу і ведуть до проявів важковиховності серед учнів: поганого навчання, пропусків занять, грубого поводження, неповаги до однолітків і вчителя, псування шкільного майна, уникнення від участі в класних і позашкільних заходах, нервових розладів і навіть психічних захворювань.
Проте важкі вчителі часто-густо вважають проблемними не свій стиль і методи виховання, а учнів, які тією чи іншою мірою протидіють їхнім заходам. Тим самим педагоги перекладають відповідальність за поведінку і розвиток дітей на них самих та їхніх важких батьків, які, в свою чергу, не ладні виправити ситуацію.
Тандем «важкі батьки—важкі вчителі» є вкрай небажаним, бо значно збільшує відсоток підлітків, що поповнюють лави правопорушників і «дітей вулиці». Загнані у глухий кут, вони стають небезпечними і для себе, і для оточення.
Тетяна ГУРЛЄВА, психолог.