Ніна була єдиною дочкою. І не дивно, що батьки та численні родичі дуже опікали дівчину. Особливо мати. Валентина Семенівна — сувора і владна жінка — керувала всією родиною, контролювала дії кожного. Не оберешся лиха, якщо вчиниш всупереч їй.
Родина була заможна, й батьки сподівалися, що їхня донечка-красуня побереться з «відповідним» нареченим. Мама вже й потурбувалася — знайшла для доньки кількох кандидатів.
Але Ніна також була з характером і не бажала повторювати долю своєї матері. Валентину свого часу примусом видали заміж за «підходящого» чоловіка. На щастя, батьки покохали одне одного й прожили все життя душа в душу (попри важку вдачу Валентини). А якби цього не сталося?
Ніна вирішила сама обирати й будувати власну долю. До того ж у серці дівчини вже спалахнуло почуття до статного курсанта Михайла. Й хоча розуміла, що не такого чоловіка бажають бачити поряд з нею, все одно познайомила його з батьками.
Валентина Семенівна не злюбила хлопця з першого погляду. Про шлюб не могло бути й мови. Втім, коли Михайло запропонував вийти за нього, Ніна не вагаючись погодилася. Молоді таємно розписалися. Батькам — ані слова.
Щодня після роботи Ніна, вже заміжня жінка, поверталася до батьків, наче нічого не сталося. Мишко заходив у гості як друг. Все викрилося випадково. Одного разу Нінина мати побачила на стільці чийсь піджак. У кишені — паспорт Михайла зі штампом про одруження.
Розмахуючи документом, Валентина Семенівна кинулася до хлопця. Батько намагався заспокоїти дружину, та вона була невблаганна. «Геть із мого дому!» — розгнівано кричала зятеві. Ніна кинулася за чоловіком. Але мати перешкодила їй і зачинила в кімнаті. Наступного дня, взявши деякі речі, Ніна втекла з дому. Мати почала шукати доньку, погрожуючи ув’язнити хлопця. І це були не пустопорожні слова: дядько Ніни працював у прокуратурі й легко міг це влаштувати.
Михайлові допоміг командир військової частини — направив сержанта з молодою дружиною служити до Німеччини. Там і народилася перша дитина. Потім довелося помандрувати по всій Росії та Україні. Згодом у них народилася друга донька.
...Лише двадцять років потому Валентина Семенівна побачила своїх онучок. Тепер пестить правнучок, які живуть недалеко в тому ж місті. Про минуле баба Валя намагається не згадувати. Може, соромиться. А може, не знає, чим дорікнути зятеві. Адже він — уже генерал!
