Тікати нікуди
Як сказав один із святих отців, недбалість до дітей — це найбільший з усіх гріхів, і в ньому — крайня межа нечестя.
Подивіться-но, скільки ходить дітей з простягнутою рукою, брудних, обкурених... Ніхто з них не вчиться. Зростає покоління, яке з часом пред’явить рахунок за своє дитинство. Фахівці стверджують, що ці «здичавілі звірята» згодом у суспільстві породять небажані конфлікти.
Материнська любов і піклування про свою кровиночку закладена в генах. Для більшості мам діти — радість, а мама для них — найрідніша у світі людина. Проте психологи стверджують, що є певний відсоток мам, в яких материнське почуття не розвинуте через бездуховність. І може статися так, що саме цей відсоток заради обіцяних державою великих грошей за народження дитини плодитимуть і далі сиріт і бомжів... Та згадаймо слова американського письменника Курта Воннегута: нація загине, якщо перестане народжувати і ЛЮБИТИ своїх дітей.
Неспорідненість душ?
— Бездоглядними дітьми мають опікуватися тільки успішні люди, які переконають їх у тому, що не все втрачено в житті, допоможуть знайти себе у ньому, — впевнена психолог Таїсія МОСТОВА, яка має досвід роботи з бездоглядними дітьми, важкими підлітками. — Можливо, ми тоді інакше дивитимемося на те, що у світі є 5—7 відсотків жінок, які своїх дітей не сприймають відтоді, як носять їх у лоні. А небажані зозулята — майбутні претенденти для вулиць, колоній...
Останній шанс
— Позбавлення батьківських прав — це останній захід впливу на непутящих батьків, коли профілактична робота з сім’єю не дає результату, — каже заступник начальника служби у справах неповнолітніх Київської міськдержадміністрації Руслан ГРЕБИНИЧЕНКО.
Нині школа та органи освіти фактично відійшли від роботи з неблагополучними сім’ями. А кримінальна міліція у справах неповнолітніх зосереджує увагу на роботі з дітьми та підлітками, які вже скоїли правопорушення та злочини, а повноваження щодо виявлення функціонально неспроможних сімей перекладено на служби у справах неповнолітніх.
— Іноді позбавлення батьківських прав діє ефективно, — вважає психолог міського психологічного центру у справах неповнолітніх Київської міськдержадміністрації Олена ГРИЩЕНКО-МІХЄЄВА. — Це тоді, коли маємо справу з батьками-наркоманами, алкоголіками, які не бажають змінювати свій спосіб життя. А довідуються соціальні служби про неблагополучні сім’ї насамперед від сусідів, учителів, міських органів влади.
Однак багато хто ступив на кримінальну стежку саме після позбавлення батьків чи матерів батьківських прав. Це підтверджують фахівці Українського інституту соціальних досліджень на підставі даних про контингент виправно-трудових колоній, де перебувають діти з різних сімей: повних, неповних, малозабезпечених, асоціальних.
Виховуємо не дітей, а...
Як стверджують соціологи, основним джерелом знань про сім’ю і методи виховання є ЗМІ (46 відсотків), батьківська родина (31) і лише потім педагогічна література (19). Із 73 відсотків опитаних молодих сімей половина взагалі не готова до виховання через брак психолого-педагогічних знань. Батьки забувають, що вони виховують не дітей, а передусім майбутніх тат і мам. А за Сухомлинським до батьківства слід готувати мало не з колиски...
У семи няньок
— Діти вулиці — це промовистий показник недієвості державної системи, хоча у нас питанням соціального сирітства займаються чотири міністерства... — розповідає науковий співробітник Українського інституту соціальних досліджень Ірина ПЄША. — У розвинених країнах за дитиною, якщо в сім’ї за нею неналежні догляд і виховання, а то й загроза життю, закріплюють спеціаліста, який захищає її права. А в нас усі питання розв’язують на рівні оформлення документів. Достатньо сказати, що колегіальний орган опіки й піклування керується правилами, затвердженими Міносвітою ще 1971 року.
Стосовно розвитку нових форм сімейної опіки, на думку Ірини Пєши, не треба шукати панацеї. Скажімо, чому ми надаємо перевагу дитячому будинку сімейного типу, а не прийомній сім’ї, чому всиновленню, а не належній матеріальній підтримці опіки і піклування? Усе це потребує в Україні і законодавчого підгрунтя.
P. S. Психологи, котрі працюють з «державними дітьми», свідчать, хай яка пропаща мати, дітей не покидає мрія повернутися до сім’ї...
