Я виросла у Грузії. Але коли навчалася в початкових класах, жила в бабусі з дідусем. Після закінчення 6-го класу я знову приїхала до них на літні канікули і залишилася на весь навчальний рік у Запорізькій області.
Одного разу нам веліли підготуватися до переказу за твором Михайла Коцюбинського “Фата моргана”. Незважаючи на те, що українська мова давалася легко, запас слів у мене був невеликий. Приходжу зі школи додому сумна, розповідаю все бабусі: “Пропала я, бабусю! Хоч би як-небудь написати!”
А вона в мене навіть “четвірку” за нормальну оцінку не вважала. Тільки “п’ятірки”! “Як це “пропала”? Як це “як-небудь”? Сідай і пиши!”
Смачно пообідавши борщем з м’ясом і запивши його криничною водою, сіла за урок. Цілий вечір читала вголос, потім про себе, затим писала переказ на чернетці й переписувала начисто. Усе відклалося в пам’яті. Бабуся була задоволена.
Вранці йду до школи і розповідаю однокласникам, як я готувалася до переказу. І показую написане.
“Дай-но сюди!” — попросив мене Вася, котрий сидів за передньою партою. Папірець він забрав і не повернув. Утім, чернетка мені вже й не була потрібна. Переказ написала легко.
На наступний урок учителька принесла перевірені зошити й оголосила оцінки. У класі лише я одержала “п’ять”. Кривдно стало Васі. Витягує він з-під парти мій папірець і каже всім: “Але ж Валька списала переказ зі своєї чернетки! Ось із цієї!”
А вчителька з посмішкою відповідає: “Я спостерігала за кожним з вас. Валя не списувала. А ось ти — так! З того її папірця. Однак насилу на “трійку” написав!”
Затаїв на мене Васько образу і вирішив помститися. У мене були красиві густі русяві коси завтовшки з руку і більш як метр завдовжки. Нинішнє моє срібло теж нижче пояса, але вдвічі тонше. А тоді ще мама з Грузії прислала набір атласних стрічок десяти кольорів. Було чим пишатися.
На одному з уроків відчуваю, як хтось тихенько тягне одну з кіс. Перекидаю і бачу, що Вася, котрий пересів на задню парту, лезом відрізав пасмо сантиметрів п’ятнадцять. Сльози навернулися на очі, але плакати було соромно. Волю сльозам дала вже дорогою із школи. Вдома розповіла про все бабусі. Я за характером лідер. Але битися і лаятися ніколи не вміла.
Бабуня мене вислухала, заспокоїла і про щось задумалася. Через якийсь час на одному з уроків двері до класу розчинилися, і з’явилася моя бабуся Євдокія Олексіївна. Вся причепурена... і з держаком від сапки в руках. Очима Васю визирає. А він за її спиною хутко вискочив з класу. Урок було зірвано, клас помирав зо сміху, а бабуся з держаком гналася за Васею шкільним подвір’ям, потім уздовж річки і кричала: “Ах ти, лобуряко, зуродував мені дівчину!”. Всі свідки цієї кумедної картини довго ще з посмішкою згадували той випадок і мою бойову бабусю. Васько з тих пір обходив мене стороною. А було тоді моїй любій бабусі 65 років!
Валентина КУЛИК, пенсіонерка.
Бердянськ Запорізької області.
