Гучна юрба призовників із Сумської області ввалилася до приміщення Київського вокзалу і розмістилася в залі чекання. Одні побігли в кафе по цигарки і пиво, інші — телефонувати подружкам, з якими ще кілька годин тому цілувалися. На лавці залишився тільки високий красень Денис. Йому раптом зробилося так нестерпно тужливо, що навіть палити не хотілося. Невидющим поглядом він вдивлявся в натовп, у минуле, в себе...
Для сотень незнайомих людей, які снують туди-сюди, столичний вокзал був лише перевалочним пунктом. А для нього — місцем, де востаннє бачили його матір. У чужих обличчях пасажирів Денис неначе шукав знайомі — мамині — риси. Він уже не пам’ятав її обличчя, але був твердо переконаний, що серед тисяч упізнав би її виразні карі очі. Адже йому часто казали, що в нього — мамині очі.
Саме ці очі завжди так подобалися дівчатам з класу — і Денис рано навчився користуватися своєю зовнішністю. З арсеналу посмішок потрібної миті він надягав найчарівнішу. І навіть очевидна фальш у його поводженні не відштовхувала. Хлопець давно був розпещений увагою дівчат. Але у стосунках з ними не терпів найменшого тиску. Тільки-но розумів, що стосунки зобов’язують до чогось, — ішов, без сварки і не з’ясовуючи відносини. Дівчата, яким він подобався, обговорюючи між собою його поведінку, доходили висновку, що він ще просто не закохався. Але кожна з них потай сподівалася, що стане тією єдиною, якій він довіриться. І всі дивувалися: “Чого тільки цьому красунчику бракує?..”
А йому, такому самовпевненому і гордому, не вистачало того, що мали всі, з ким він дружив, — матері. Денис ні з ким не розмовляв про неї і тільки зрідка виливав душу в піснях. І тремтіла гітара від хлопчачого зізнання: “Мамо, я кинув курити...”. Він рідко бачився з батьком, але знав, що він є. І це якось саме по собі вкладалося у свідомості. А мама була, і водночас її не було.
Денис знав, що колись його мати була шкільною зіркою. Красуня й розумниця, замість математичного факультету, який пророкували їй учителі, вона вийшла заміж, ледь закінчивши десять класів, і народила Дениса... Потім батьки розлучилися. І його, п’ятирічного, мати дедалі частіше залишала в бабусі на селі. Приїжджала рідко і, здавалося, не помічала його, стала якоюсь чужою. Спочатку він чекав її приїздів, розповідав однокласникам, що до Нового року приїде мама з подарунками. Батько, котрий вдруге одружився, передав йому пакет цукерок, а мама так і не з’явилася.
Пізніше, навесні, вона справді приїхала і привезла всім подарунки: йому, бабусі з дідусем, дядьку з тіткою. І хлопчикові здалося, що все повернеться... Але мама знову поїхала, і відтоді вже шість років її не бачили. Рідні не наважувалися шукати, боючися, що правда буде страшніша за невідомість.
А Денис ріс у родині дядька, яка стала вже давно для нього рідною. Тітку частенько називав “мамулею” (“мама” вимовити не виходило). Рідні піклувалися про нього, любили його. І він намагався сповна відплатити за турботу: допомагав по господарству і ніколи нічого не просив.
Повторюючи свій улюблений вираз: “Мені все по барабану”, Денис жадібно шукав любові в дівчат. Хотів кохання, але сам любити не вмів і від цього почувався ще нещасливішим. В екзаменаційному творі про матір він описав збірний портрет: її очі, турботу тітки і розуміння улюбленої вчительки.
Денис давно вже не чекав її. Тільки останнього вечора перед призовом у голові майнула думка, що, якби мама приїхала, він би ні про що її не запитував і навіть не дивився б на її постаріле обличчя. Він обійняв би її міцно. Як у дитинстві...
Горда будівля Київського вокзалу не випадково нагадала йому про його біль. Одного разу Денис краєм вуха почув, що односельці, котрі їздили на заробітки до Києва, бачили його матір тут. І дуже боявся, що хтось вимовить уголос, чим заробляла на життя його мати.
Оглядаючись час від часу, Денис разом з іншими призовниками пішов на перон. Коли потяг рушив, у вагонному вікні раптом майнули очі, які він так шукав. Утім, це могло бути лише його відображення. Адже в нього мамині очі.

Сумська область.