“Я вважаю себе не достойним такої унікальної і мужньої жінки, як моя Ліля”, — каже Віктор Білоцерковець про свою дружину. Але нам здалося, що вони — одне з найгармонічніших подружжів, яке тільки можна уявити...
Рукавичка
Утім, ми залишали їхній гостинний дім із суперечливим відчуттям. З одного боку, були просто зачаровані красивими юними мешканцями — розумними, щебетливими і добрими. Адже саме такими Лілія та Віктор виховують своїх семеро дітей.
З другого — “сонячність” родини дисонує з надто компактними умовами проживання. Адже кімнату в гуртожитку площею 24 квадратні метри взагалі важко назвати домівкою. Тим паче для родини з дев’ятьох(!) людей. Уявіть собі: в центрі кімнати — великий стіл, праворуч — шафи до стелі, в куточку —столик зі швейною машиною і всюди — “спальні місця” (дивани та двоповерхові саморобні ліжка для діток). А на стінах — наче чудернацькі прикраси — плюшеві ведмедики та зайченята. Бо іншого місця для м’яких іграшок нема. А чистоти й порядку тут дотримуються суворо: інакше не можна.
Виховувати семеро дітей у таких умовах — то велике випробування. “У нас по два з половиною метри на людину, як на кладовищі, — жартують господарі. — І якби не надія, що колись отримаємо нормальне житло, ми, мабуть, давно вже зламалися б”. Та, на щастя, так буде не завжди. Невдовзі унікальна аура взаємної поваги і любові разом з цією дружною сім’єю мешкатиме за новою адресою — у двох просторих багатокімнатних квартирах. Та про це — трішки згодом.
Завоював увагою й турботою
Лілія і Віктор родом з містечка Карлівка Полтавської області. Проте познайомилися вже дорослими. Ліля, яка зі шкільної лави хотіла стати археологом, на той час уже кілька років жила в столиці й працювала... водієм баштового крана на будівництві. Якось вона приїхала до батьків і зустріла Віктора.
Перша зустріч пройшла в розмові про... Бога, по закінченні якої у Віктора закралася думка, що саме про таку дружину, як Ліля, він завжди мріяв. Утім, серце дівчини розтало не одразу. Та й залишати рідне місто заради столиці, з якою було пов’язано чимало неприємних спогадів про тяжку службу в роті почесної варти, не хотілося.
“Але Віктор поволі приручив мене своєю відданістю, добротою”, — розповідає Ліля. Кохання перемогло, і менш як через рік вони побралися. До речі, напередодні весілля Віктор запитав у Лілі, скільки дітей вона хотіла б мати. “Скільки Бог дасть”, — відповіла тоді. “Не подумала якось”, — з гумором додає вона сьогодні.
Семеро помічників
А діток Бог давав мало не щороку. Старшому Назару вже 11, а молодший Сашко ще не відсвяткував і першого рочку. А в “перерві” між хлопчиками на світ з’явилося п’ять дівчаток. Людмилці у січні виповнилося десять років, Розочці — у лютому дев’ять, Лесі — у березні вісім, Наталочці (вона інвалід) — п’ять років, а Богданочці — три.
“Назарчик — найкращий наш помічник, — хваляться батьки. — І поприбирає, і посуд помиє. Але найбільше ми були вражені, коли він повністю взяв під свою опіку Сашка. І дівчатка “попарувалися”: Люда дбає про Наталю, Роза — про Дану. Тільки Леся поки що “без пари”.
Старші четверо відвідують ліцей іноземних мов: мама Ліля, котра добре володіє англійською, будь-що прагне зробити дітей людьми світу. З навчанням і старанністю — жодних проблем. Люблять читати. А ще в родині Білоцерковців заведено добру традицію: з нагоди свят (тільки днів народжень скільки!) свої побажання вони висловлюють у листівках. Кожна починається словами: “Я тебе дуже люблю!” А далі — приязнь, щирість, вдячність. Наприклад, Роза — Дані: “Я бажаю, щоб ти гарно балакала і не ходила до логопеда”. Назар — батькові: “Я тобою дуже пишаюся, тому що ти в мене один.” Люда — батькові: “Я тобі дякую, що ти заробляєш нам гроші. Тому що це так важко і, мабуть, нудно.” Та найтепліші слова — у листівках до матусі.
Про хліб насущний
“Як виживає багатодітна родина?” — одне з найважчих запитань до Лілії та Віктора. Існують на доволі скромну, як для столичних цін, зарплату батька-вантажника, допомогу на найменших дітей та завдяки субсидіям, які щоразу доводиться “вибивати”. Кожну копійку з сімейного бюджету Лілія, наче комп’ютер, прораховує. А виживають завдяки тотальній економії (діти, наприклад, за ласощі вважають молоко), одягові з секонд-хенду та городині, котру на рідній Полтавщині вирощують батьки. Віктор привозить картоплю нічною електричкою, після чого одразу вирушає на роботу.
Коли Ліля встигає нагодувати, прибрати, попрати, перевірити домашні завдання, з кожним з дітей поговорити? А скільки часу витрачено на відвідини чиновників, написання листів до інстанцій, вибивання субсидій — запитання без відповідей...
“Схоже, в Бога були інші плани”
Так каже Лілія щодо найболючішого питання — квартирного. А Він напевне запланував новосілля родини Білоцерковців, яке чекали довгих 12 років (а Ліля живе в гуртожитку добрих 20 років). “Ми зустрілися з несправедливістю, байдужістю, навіть обманом чиновників”. Товстезна папка з копіями звернень та відмовами на них — свідоцтво того. Не раз їх викликали й пропонували квартиру, та житло у дивний спосіб упливало від багатодітної родини. Тільки нещодавно гуртожиток на території Печерської лаври потрапив під розселення, і завдяки тому їм було нарешті виділено дві квартири на Оболоні. Нині там завершуються ремонтні роботи.
Але після радісних новин пролунало й сумне: “Якби це сталося раніше!..”
Наталя ЯРЕМЕНКО, Юлія ПОТАПЕНКО.
