Роман (старшокласник Канівської школи-інтернату): «Ми часто ділимося з друзями сімейними історіями і своїми переживаннями. Так легше. Розумієш, що ти комусь потрібний. Саме тому, а зовсім не з цікавості ми намагаємося розговорити замкнутих «новеньких». Адже до інтернату, буває, потрапляють діти в дуже важкому психічному стані, з неблагополучних родин, від батьків-убивць або ґвалтівників. З такими завжди працює психолог. Розмовляє з ними, щось пояснює. Та й ми намагаємося цим хлопцям допомогти отямитися і хоч якось заспокоїтися. Але виходить це не завжди. Деякі так і залишаються на все життя — як закриті черепашки, сам на сам зі своїм лихом».
Микола Ляшенко (директор Миколаївської школи-інтернату для сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки): «Нещодавно до нас потрапила дитина, в якої 50 відсотків кори головного мозку обпечено (єдина з родини залишилася живою під час пожежі). І навіть наш професійний психолог не зміг впоратися з його свідомістю. Дитина навчалася в нас півроку, і її забрав під свою опіку інтернат для розумово відсталих. Узагалі, роботу з дітьми в інтернаті не можна порівняти зі звичайною шкільною. До кожного учня — індивідуальний підхід. Ми маємо весь час бути напоготові. Із семи ранку і до десяти вечора з дітьми — вихователі і педагоги, вночі — чергові. Контроль — 24 години на добу».
Олена Седнєва (психолог Миколаївської школи-інтернату для сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки): «Для роботи з дітьми ми використовуємо міжнародні програми з психології: «Молодь на роздоріжжі», «Діалог», «Рівний рівному». Працюємо над соціальною реабілітацією, допомагаємо дітям зрозуміти себе. Зазвичай дитина з неблагополучної або кримінальної родини потрапляє до нас у стані гострого шоку, і її проблему можна розв’язувати, тільки ретельно вивчивши її. Застосовуємо також практику арт-терапії: дитина виявляє себе через малюнок, відобразивши на папері найщасливіші і найстрашніші моменти свого життя. Це дуже потрібно, оскільки, по-перше, дитячий мозок знаходить вихід негативові, що нагромадився в голові, а по-друге, ми, аналізуючи картинку, краще розуміємо свого підопічного. Іноді від їхніх малюнків волосся піднімається: у 13—14 літнього підлітка на папір виливаються безодня крові, сексуальна агресія і світ у чорному кольорі. Радує тільки надія, що, залишаючись на малюнку, цей жах іде з його пам’яті».