П’ятнадцять років тому завітало до оселі Бориса Івановича горе: померла дружина. Погорювали, а згодом діти самі запропонували батькові шукати собі подругу життя.
Знайшлася така. Родом з Білорусії, але кинула якір у наших краях, одержала квартиру у столиці. Засиділася в дівках, а тут якраз удівець нагодився з пропозицією. Невдовзі він перебрався до неї, але ні він, ні вона не наполягали на офіційній реєстрації шлюбу.
Минали роки. Борис Іванович був прописаний у будинку, де тепер мешкала родина одного з синів. Ніщо не віщувало біди. Та її принесла... приватизація. Борис Іванович помітив, що дружина частіше стала прискіпуватися до нього, навіть у ложці води прагнула будь-що здійняти бурю. Бачив також, що дружина збирає якісь документи, консультується з кимось. Але не надав тому особливого значення.
Раптом далася взнаки стара болячка. Довелося лягати на кілька тижнів у лікарню. А повернувшись додому, наткнувся на новий замок у дверях. Стукав, кликав дружину — марно. Коли приїхав до сина, дізнався, що дружина (вона — медпрацівник) на кареті швидкої допомоги перевезла до сина скромні чоловікові пожитки, все поскидала на купу і зникла.
Помешкання, де Борис Іванович жив довгий час, з’ясувалося, було вже приватизоване. Вочевидь, його «друга дружина» вирішила залишитися в своїй оселі одноосібною господинею. Ось і викинула хвору людину з квартири, навіть не попередивши завчасно.
Син не проти, щоб батько жив у нього. Виділив невелику кімнату, обіцяв опікуватися ним. Можна лише радіти такому фіналу історії. Адже, якби не було в нього синового «запасного аеродрому», то чоловікові — хоч з мосту та в воду.
— Закон мусить заступитися за таких, як я — «незаконних», —закінчив Борис Іванович свою оповідь.
— Навіщо вам все це? — запитую співрозмовника. — Дякуйте Богові, що маєте такого сина. Горніться до нього, невістки й онуків. І радійте життю. Хай обминуть вас безсонні ночі, ходіння по інстанціях і судові «баталії».
— А й справді? — погодився. — Навіщо мені її житло?