Закінчив я війну в Берліні безвусим лейтенантом. Служив там же у складі військ СРСР. Дали відпустку. Дорогою до України вирішив кілька днів погостювати у друга в Ленінграді.
1946 рік. Тоді в країні було багато молодих вдів і дівчат, наречені яких не повернулися з війни.
Танці в Будинку культури імені Кірова, що на Васильєвському острові. Напідпитку. Танці закінчуються. Оголошують дамський вальс. Запрошує дівчина, на вигляд трохи старша за мене. Попросила провести її додому. Погоджуюся.
Повечеряли. Вона і каже: «Я вчителька. Не красуня. Може, і трохи старша за вас. Наречені мого покоління загинули на війні. Вийти заміж навряд чи удасться. Пригнічує самітність. Хотіла б мати дитину, щоб на старість була хоч якась розрада». Залишився ночувати. На другий день поїхав з Ленінграда.
Минуло три роки. Служу в Німеччині. Дали відпустку. Знову їду до друга в Ленінград. Згадав учительку Наташу, вирішив заглянути.
Ледве відшукав будинок, під’їзд і кімнату в комуналці на першому поверсі.
Наташа була здивована. Із-за фіранки з’явився кучерявий, чорнявий, як я, красень-хлопчик.
Одружилися. Син теж служив у НДР у місті Шеверине. Росте онук.
Азат АХМЕРОВ, інвалід війни ІІ групи.
Донецьк.
