— Мені нічого не потрібно, тільки п’ять шматочків хліба, — сказав Рома, переступивши поріг свого нового будинку. Згодом сюди прибули ще семеро діток, які познайомилися й поріднилися вже тут — у дитячому будинку сімейного типу «Соняшник», який у 2000 році відкрили Юрій та Галина ГаркушІ.
А створений він був завдяки міжнародній благодійній організації «Надія та житло для дітей». З фонду організації були виділені кошти на придбання будинку, побутової техніки, необхідних для дітей меблів. Окрім державної соціальної допомоги, дитячий будинок отримує матеріальну підтримку від банку «Аваль»: кожному з діток відкрито рахунок. Банк поповнює ці рахунки на свята.
— Діток узяли з кіровоградського дитячого будинку «Барвінок». Рома в нашому «Соняшнику» найперший і наймолодший. Він був такий цікавий!.. Та він і є такий: непосидючий, допитливий і бешкетник водночас. Вчителька через день пише у щоденнику: то «Молодець!», то «Зверніть увагу!» — ділиться Юрій Петрович.
Пізніше до нього приєднався рідний братик Женя. Потім забрали до себе Галюню, Ларису, Віталика, а тоді Настю й Оксану. Згодом Юрій Петрович дізнався, що у Віталика є старший брат Василько. Він був у Світловодському інтернаті для слабозорих. Як же можна розлучати братів?! Поїхав, переговорив з директором і перед Новим роком привіз Василька. Загалом у багатодітній родині восьмеро прийомних діток і своя Таня.
А найпершою вихованкою родини була Іринка. Юрій Петрович працював вожатим у дитячому таборі й звернув увагу на розумну і цікаву дівчинку, в якої нібито були батьки, але... Іринка була в таборі всі три зміни й постійно ходила в одному й тому ж платтячку. Через якийсь час йому розповіли, що Іринка перебуває в інтернаті для психічно неповноцінних дітей. З’ясувалося: вдочерила її сім’я, вирішила свої матеріальні проблеми, а потім, щоб позбутися, здала до інтернату. Шкода стало Юрію Петровичу дівчинку і забрав її у свою сім’ю. Нині Ірина живе окремо. Вона успішно закінчила школу, вчиться в інституті. Нові батьки справили її весілля, вже й онука дочекалися.
— Велика родина — великі й клопоти? — запитую Галину Яківну.
— Уранці дітей до школи проводжаємо разом з чоловіком. Слідкуємо, щоб одяглися, поїли, портфелі не забули, — посміхається мама Галя. — Дітки в кімнатах живуть по двоє. Старші допомагають молодшим застеляти ліжка, одягатися, робити уроки. Вони по черзі прибирають, коли є настрій, готують їжу.
— А які ваші улюблені страви? — допитуюся у малечі.
І тут діти навперебій розповідають, хто що любить: Оксана — пельмені, Лариса — картоплю-«м’ячку», Настя — вареники, Галинка скромно зізналася: «Все, що мама готує...». А Віталик додав: «Мені подобаються дні народження. Ми святкуємо їх за великим столом. Кожен робить іменинникові сюрприз, дарує щось своє. А мама частує іншими стравами — смачними салатами і обов’язково їмо торт!»
Очі діток світяться щастям. З якою ніжністю і гордістю вони кажуть: «Наша мама», «Наш тато». Щира любов Юрія Петровича та Галини Яківни допомагає забути прикрощі минулого.
Кіровоград.
