В одному з випусків «Сім’ї» були надруковані вірші 14-річної луганчанки Віки КовальовоЇ (на знімку). У рядках, що їх вона присвятила своїм рідним, було стільки любові, тепла і поваги до батьків, що захотілося познайомитися з цією дівчинкою та її родиною.
Вікторія живе з татом, мамою, бабусею і дідусем — одна дитина на чотирьох дорослих, отже, одержує подвійну порцію любові і турботи. Втім, загальна увага не зробила її вередливою егоїсткою. Віка — напрочуд сумлінна, працьовита і талановита дитина.
Дівчинка — відмінниця, переможниця різних конкурсів і олімпіад. Шестирічну програму в музичній школі завершила за три роки. Вміє шити, в’язати, складає дитячі пісеньки, пише короткі оповідання і вірші. А в її байках стільки дорослої мудрості та життєвої філософії, що мимоволі постає питання: як може дитина, вихована майже в тепличних умовах, робити такі правильні, цілком зрілі як для її віку оцінки?
Швидше за все, це результат уваги і виховання, що його Віка одержує в родині. Якщо послухати її маму, можна зробити висновок, що поганих людей загалом немає. Про кого Лілія Петрівна не говорила б, обов’язково підкреслить: «Він (вона) дуже добра людина, нам так пощастило».
Пощастило Ковальовим і з учителями в школі, і з викладачами в «музикалці», і з сусідами в будинку. Але, мабуть, найголовніше везіння Лілії і Сергія Ковальових у тому, що п’ятнадцять років тому вони знайшли одне одного, покохали і сьогодні живуть разом з батьками великою дружною родиною. Трикімнатна квартира для п’ятьох чоловік, звісно, замала, але, як то кажуть, хоч не пишно, та затишно.
Звичайно, Віка має культове місце в родині, вона об’єкт загального обожнювання. І не тільки тому, що дитина. Віка неначе змушує всіх жити насиченішим життям. Вечорами у великій кімнаті, де стоїть піаніно, збирається вся родина. Музика і поезія — їхнє спільне захоплення.
Римувала Віка років з п’яти. Спочатку щось простеньке, на кшталт: «Котик Васька выгнул спинку, стал похож он на картинку». Вже школяркою почала рядки записувати.
— Мурчить собі щось під ніс, — розповідає бабуся Юлія Іванівна, — потім запише на аркуші, перечитає, зімне папірець і викине. А я підбираю і зберігаю.
Якщо спочатку Віка писала про звірів і сонечко, то сьогодні філософствує про добро і зло, любов і ненависть. Хоче зрозуміти природу людських якостей, джерела пороків суспільства. Міркуючи про це, дівчинка вже точно знає, що «...серую серость принять не могу», і закликає: «Спаси и сохрани — для каждого девизом пусть станут эти верные слова».
...От тільки про кохання Віка поки що не пише. Ні віршів, ні пісень. Напевно, ще не пізнала вона те почуття, що дає крила і підносить у піднебесся. Все ще попереду.
Луганськ.
