Прокидаючись, Ірина щоранку казала собі: досить, треба щось робити! Так більше не можна. Два сини — завтрашні студенти; хвора свекруха, котра залишилася жити з невісткою після смерті Ірининого чоловіка; низька до смішного зарплата. І злидні в кожному кутку. Діти спілкувалися з ровесниками і вже могли порівняти, де краще, де гірше. І пекли докорами Ірину мало не щодня. Мовляв, інші ж якось викручуються, а ми? Ірина не знала, як витримати цей непомірний життєвий тягар.
«Ти хіба не можеш на роботу десь гайнути? — не то запитала, не то порадила якось одна з подруг. — Давай допоможу!» І допомогла: позичила для Ірини грошей в крутого дядька-лихваря, документи оформили терміново.
Найбільше Ірина хвилювалася, як будуть без неї діти. Але ті, схоже, не дуже переймалися розлукою, заздалегідь облюбовуючи покупки на ще не зароблені мамою гроші.
Чужинка
Іспанія зустріла Ірину, як чужинку. А що ти, жіночко, хотіла? Роботу й гроші просто з вагона? Складно це все. Навіть у квітучій, ситій, завжди задоволеній країні. Перші тижні ночувала під мостом з іще двома землячками. Тут дощовими ночами говорили про батьківщину, яка наразі стала недосяжною: борги назад не пустять. В однієї помирала від важкої недуги єдина донька, а грошей на лікування не вистачало. Друга хотіла збудувати міцні підвалини для щасливого майбуття. Третя... Та хіба це важливо? Кожну з цих вродливих українок пригнали сюди злидні та безвихідь.
Уранці вони вкотре прийшли на остогидлий майдан у  центрі міста. Але кому є діло до наймичок здалеку? Іспанські сеньйори тебе купують, наче річ або рабиню. І часом у їхніх поглядах не привітність, а хіть.
Рабиня
Ірині пощастило. Її найняли покоївкою двоє врівноважених, вихованих і багатих чоловіків — батько з сином. Дуже дивувало, що в цій зразковій сім’ї нема дружин, дітей і внуків, навіть друзів. Насторожувало й те, що часом її господарі на тиждень—два кудись зникали. І не боялися залишати на українську покоївку розкішний дім. Та Ірині до таких запитань було зась. І вона не переймалася: старанно виконувала хатню роботу, за що їй платили вчасно і чимало (порівняно з Ірининими подругами, з котрими спілкувалася у вихідні дні).
День за днем, місяць за місяцем — Ірина заспокоїлася. Надсилала гроші дітям. А ті в телефонних розмовах не дуже цікавилися її справами. Головне, що робота добра, грошовита. Тримайся за неї, мамо!
Коханка
Минув рік. Молодий господар поволі зачарував українську жінку добрим ставленням та інтелігентністю. «Мені втрачати нічого», — вирішила Ірина, і її нехитрі речі перебазувалися до спальні сеньйора, а на дверях генерально прибраної кімнати для прислуги клацнув замок.
Тоді Ірина мало не відчула себе господинею в домі. Навіть якось почала розмову про те, що не завадило б забрати на навчання до Іспанії старшого сина. У відповідь сеньор розсердився не на жарт і зник на два тижні, а повернувшись, заборонив їй говорити на такі теми.
Ображеній Ірині до безтями захотілося до дітей, додому. Вона вирішила їхати. Іспанець зустрів Іринин намір насторожено. Переконував залишитися, а насамкінець мовив: «Їдь. Але ти все одно повернешся. Бо без нас не зможеш жити».
Подвійна зрада
Господи, невже вона вдома? Невже дочекалася? Скільки разів уявляла собі цей день, зустріч з домашніми! Скільки разів хотілося вибігти вночі в чужий сад і на весь світ кричати від розпуки, від смутку, що переповняв серце! Рахувала дні, уявляла очі дітей. 
Але зустріли її не з радістю, а з подивом. Мовляв, чому таке місце залишила? Треба було ще попрацювати трохи.
Ірина проковтнула образу, відчувши легке запаморочення в голові. Думала, що нерви. Та слабкість повторилася на ранок, а під вечір жінка злягла зовсім.
— Піди, дитино, до лікаря, — стомлено мовила свекруха. — Може, серце підводити стало, то й подивляться.
У лікарні здала аналізи і повернулася додому відпочити. Старший син прогудів ніч у барі і тепер відсипався. Правда, перед тим щосили хряснув дверима в кухні й попередив, щоб його ніхто не турбував.
Наступного дня Ірина пішла по результати аналізів. Знесилено відчинила двері кабінету й мало не зомліла. У погляді лікаря — жах. Він і не думав підготувати її до страшного діагнозу — СНІД.
Тепер усе стало ясним як день. Чому зникали регулярно її сеньйори? Лікувалися. Чому платили більше? Заробила, отже. А фраза «ти не зможеш без нас жити»? Звісно, не зможе. Як же їй серед людей бути? Як з дітьми спілкуватися? Ні, тільки назад! Може, перед смертю ще щось для дітей заробить. Тільки туди. В найми. До пекла.
 
смт Білогір’я Хмельницької області.