Одного жахливого дня від нещасного випадку загинули мої найрідніші люди — мати і молодший братик. Мене, хлопця з Подільського краю, забрала до себе в Галич гостинна мамина подруга, з якою вона познайомилася в санаторії. Відтоді до самої смерті ця жінка була для мене справжнім янголом-охоронцем.
Коли я вже був студентом «Львівської політехніки», галицька «районка» надрукувала кілька моїх віршів, один з них був присвячений матері. Якось завітав до редакції. Літній чоловік — редактор — усміхнувся, по-батьківськи поплескав по плечу і сказав:
— Читав. Приємно, молодий чоловіче, приємно... Дописуйте нам ще. Цікаво, а хто ваша мати?
Я несподівано для себе відповів:
— Пелихівська тьотя Нюся.
Повисла німа пауза. Я зніяковів, він — теж і більше ні про що не питав.
Після того я в роздумах довго блукав вулицями стародавнього Галича, сидів на Замковій горі. Мені було дуже прикро за ті слова, адже тьотя Нюся ставилася до мене як до рідного сина. А я не міг звертатися до неї словом «мамо».
Минули роки. Я вже давно маю своїх дітей. Приїхав до Галича на могилу святої для мене людини. Кладу квіти, промовляю:
— Здрастуйте, мамо... Ви мене чуєте?
А вона мовчить і тільки усміхається до мене мудрими, добрими очима з фарфорової фотографії на холодному пам’ятнику із тесаного граніту.
— Пробачте мені, мамо! — кажу я і подумки продовжую: — За те, що не цілував ваші турботливі, натруджені руки. І за те, що завинив перед вами дорогим словом. Його і донині ношу я в думках та серці, але так і не спромігся подарувати вам за життя...
Кирнасівка
Тульчинського району
Вінницької області.
