Храм добра

Пані Люба ніколи не думала, що стане дружиною священика. Та одного разу на мітингу у рідному Кременці, куди не хотіла йти, бо не любить великого скупчення людей, зустріла свою половинку — Петра з Бережан.

Ще навчаючись на історичному факультеті, Петро дійшов висновку, що історію молодої держави треба творити на засадах християнської моралі і духовних цінностей. А оскільки прагнув особисто бути причетним до цих процесів — вступив до Івано-Франківської семінарії.

Саме в цей час у подружжя знайшлася Софійка. Між наступними Іваном та Мар’яном пані Люба — талановита кременецька учениця, якій було соромно перед своїми чудовими вчителями застрягти серед каструль на всеньке життя — знайшла собі роботу в редакції тернопільської обласної газети, потім у віснику «Сіяч». Видала першу збірочку віршів «Заквітну деревієм». Оті майже самвидавивські (через відсутність державної підтримки молодому письменству) поезії вразили читача оригінальним мисленням автора.

Кожна людина має створити в собі свою Україну, розмірковує пані Люба. Вона впевнена, що разом із чоловіком можуть виховати дітей у кращих традиціях свого народу. 

— Школа має навчити, а батьки відповідають за душу дитини, — розмірковує Петро, який сам виріс у родині вчителів.

Батьки радіють, що старшенька Софійка вдалася у бабусю й цікавиться біологією. З Івана, певне, буде артист. Мар’ян, котрий народився на прощі у Зарваниці, стане колись хорошим учителем чи психологом, також любить куховарити. Шестирічна Христинка поки що бавиться ляльками. 

Молодші Бураки — дуже свідомий народ. Уміють захистити і рідну мову, і українські святині. Тож однолітки тягнуться до них. А прихожани особливо цінують, що у церкві святої Богоматері Почаївської працює вся сім’я священика.

Дивлячись на своїх дітей, батько не шкодує, що колись не поїхав за океан робити кар’єру релігійного діяча. Тут, в Україні, він потрібніший. Насамперед — власним дітям. А пані Люба знову випробовує своє перо — тепер романом. Почитаємо?!

 

Кам’янець-Подільський.