Микита Хрущов обіцяв побудувати комунізм у Радянському Союзі за двадцять років. Леонідові Кучеренку вдалося це зробити швидше, щоправда, лише в окремо взятому господарстві. Люди, які у нього працюють, уже нині можуть жити за основними принципами утопічного суспільства.
Неперспективне село стало зразковим
Вони мають добре оплачувану роботу (гроші Кучеренко поки що не скасував, хоча на території господарства можна обходитися і без них), триразове харчування, майже безплатне добре облаштоване житло і, що для Кіровоградщини є справжнім дивом, цілорічне централізоване гаряче водопостачання...
«Коли я чую, що в Україні — важкі часи, мені стає смішно й сумно. У нас, на мою думку, дві біди —розучилися працювати і багато крадуть. Останнє стосується керівників. Вони чомусь забувають, що нагарбаних багатств на той світ із собою не заберуть.
За радянських часів Леонід Семенович Кучеренко працював головним інженером Південного гірничо-збагачувального комбінату. Потім доля закинула за Урал, в Удмуртію. Там під час горбачовської перебудови він заснував кооперативне об’єднання «Дорожник», яке будувало автомобільні дороги в російському нечорнозем’ї. Зароблені гроші і стали стартовим капіталом для нового етапу його трудової діяльності.
— Я приїхав у відпустку на Батьківщину — в Кривий Ріг, — розповідає Леонід Семенович, — зайшов до знайомих у «Кривбасгеологію», попросив виділити мені для розробки гранітний кар’єр. Такий кар’єр знайшовся в Долинському районі Кіровоградської області біля вимираючого села Никифорівки. Уклали договір, оплатили геологічну розвідку, Москва затвердила документи і передала родовище нашому удмуртському об’єднанню. Спочатку я бував на кар’єрі лише наїздами, а під старість вирішив поселитися в Никифорівці назовсім.
На нове місце проживання Леонід Кучеренко прибув не з порожніми руками. Він привіз понад триста (!) вагонів техніки, будматеріалів, нафтопродуктів та іншого скарбу... І для Никифорівки розпочалося нове життя.
1991 року Никифорівка потрапила до розряду так званих неперспективних сіл. У ній було кілька напіврозвалених хатин, у яких доживали свій вік кілька десятків пенсіонерів. Не було навіть світла...
— Голова райвиконкому запропонував мені взяти під опіку це село разом із колгоспом «Шлях до комунізму». Я погодився. Із робітниками, що працювали на кар’єрі, ми організували колгосп імені Давидова. Чому Давидова? Тут поряд розташовано чудовий парк його імені, от ми і вирішили прив’язатися до місцевості...
Облаштування розпочалося кардинальними методами. За вказівкою Кучеренка Никифорівку бульдозерами повністю зрівняли з землею і на її місці почали будувати нове селище за кращими європейськими зразками. Провели лінію електропередач, проклали 16 кілометрів асфальтівки, просвердлили свердловини для водопостачання, збудували водогін та каналізацію, котельню. Звели сучасне комфортне житло: два 18-квартирні будинки, вісім окремих котеджів, простору їдальню, пекарню, млин, олійний цех, майстерню з великим верстатним парком, комплекс споруд для утримання худоби, зерносклади, зерноочисний комплекс, склад для мінеральних добрив, ангари для сільгосптехніки і навіть дві електростанції. Все зроблено менш як за десять років і за власні кошти.
Виростили на селі ледаря
У господарстві Кучеренка, основу якого становлять гранітний кар’єр та 1400 гектарів землі, працює лише 30 чоловік. Більше, переконаний він, не потрібно. Хоча для обробітку такої площі за радянськими колгоспними мірками потрібно вісімдесят селян.
— У нас протягом сімдесятилітньої історії на селі виховували ледаря, — каже Леонід Семенович. —Скажімо, є у мене шофер. Скільки він може працювати безпосередньо за своєю спеціальністю? Два-три місяці на рік. Посівна, збирання врожаю, поточний ремонт. Далі що? А їсти хочеться цілий рік, і сім’ю у щось одягнути треба. Тож я роблю ставку на висококваліфікованих працівників, котрі володіють багатьма професіями. Той само шофер має вміти працювати і на екскаваторі, і на бульдозері, бурильником, каменотесом тощо. За таким принципом у мене й побудована організація праці. Під час польових робіт люди працюють на землі, потім — на кар’єрі, коли робити взагалі нема чого, я за рахунок господарства відправляю їх на курси підвищення кваліфікації до міста...
Останнє розбещення селян сталося, на думку Леоніда Кучеренка, вже у наші часи, за впровадження так званої земельної реформи.
— Розпаювання землі й роздача її селянам були величезною помилкою. Я розумію, що колгоспи себе віджили і їх треба було якось реорганізовувати. Однак чому землю роздали лише селянам? У місті хіба не люди живуть, хіба не українці? А земля — це головне надбання всього українського народу. Що ми тепер маємо в результаті земельної реформи? Селяни взагалі перестали працювати на землі. Вони її комусь віддали, а самі п’ють горілку, поки хтось за них обробляє цю землю, засіває, збирає врожай, і отримують за це прибуток. Це негарно... Вважаю, необхідно було всю землю забрати до державного фонду й віддавати її в оренду тим людям, які безпосередньо будуть на ній працювати, а прибутки від оренди вкладати в сільську інфраструктуру, будівництво переробних підприємств, створення нових робочих місць...
У Леоніда Семеновича заздрісників чимало. Свого часу знайшлися «доброзичливці», які умовили декого із членів господарства відсудити свою частку землі, навіть підрахували, що коштуватиме пай понад 700 тисяч гривень. Пережити довелося багато: пройти весь ланцюжок вітчизняного судочинства аж до Верховного Суду. Суди Кучеренко виграв, але щоб у подальшому бути спокійним і уникнути можливості роздрібнення господарства, він написав заяву до райдержадміністрації. Його землю забрали до державного фонду, а після цього взяв її назад уже як орендар. На 49 років. Подібна історія була із п’ятьма ставками, викопаними ним у практично безводній місцевості, та пасовиськами. Тепер платити за оренду доводиться в десять разів більше, однак працювати стало вільніше.
«... Лише не заважали б»
У мене в господарстві за тринадцять років його існування побували всі керівники області. Коли треба досягнення якісь показати, зразу везуть до Кучеренка. І коли мене запитують, чим можуть допомогти, я прошу лише про одне: щоб не заважали...
Справді, від державної влади поки що керівник господарства, окрім головного болю, нічого не отримував. Хоча б такий приклад.
— Десь років через десять після заснування господарства «наїхали» на мене прокуратура і податківці. Причина: в мене люди не платять за житло і безплатно харчуються. Отже, вважали вони, члени мого господарства отримують неоподаткований прибуток. Але де ж логіка? Ці блага мають за рахунок чистого прибутку господарства, з якого вже заплачено всі податки. Виходить, люди мають платити їх ще раз? За що питається? Якщо я від щирого серця пригостив вас обідом, ви маєте написати декларацію і заплатити за нього податок? Нісенітниця!
Клановість із знаком плюс
Нині господарство ТОВ «Компанія Кучеренко» є зразковим за всіма показниками. Його рентабельність становить 60—70 відсотків, доходи — 5—7 мільйонів гривень щороку. Досягти цього вдалося тяжкою працею. Тривалий час єдиною пільгою для працівників була праця по 12 годин на добу без вихідних. Тепер уже мають восьмигодинний робочий день та вихідний у неділю. А ще — пристойну заробітну плату: чоловіки — понад тисячу гривень на місяць, жінки, які в основному працюють у підсобному господарстві, — до 400 гривень.
Господарство постійно оновлюється. Уже майже завершено будівництво цегляного заводу, в Італії закуплено обладнання для обробки гранітів, з яких виготовлятимуть пам’ятники, плитку, брущатку тощо. На нових працівників чекають дев’ять квартир у щойно спорудженому будинку. Однак основну ставку керівник господарства робить на підростаюче покоління.
Кіровоградська область.
