Мені сорок три роки. З чоловіком прожила двадцять три і ось недавно вирішила розлучитися. Зрозуміла, що так жити більше не можу...
За час шлюбу в його житті було все: зради, лікування від алкоголізму, автокатастрофа і два місяці після цього в лікарні, рік в’язниці за хуліганство. А в моєму — тільки чекання й образи. Я завжди була поруч і ніколи навіть не думала про те, щоб його залишити. Практично сама виростила дочку, працювала, щоб прохарчуватися, коли чоловік сидів у в’язниці, закривала очі на зраду. Коли Сергій «повертався» до нормального сімейного життя, знаходив найменшу причину, в чому б мені дорікнути. Будинок недобудований, так це тому, що я весь час віддавала роботі, дочка вийшла заміж у 17 років, так це тому, що я мало приділяла їй часу. І господарства в нас не було знову-таки через брак мого часу. А Сергій тільки й знав, що пив, гуляв і кричав на мене.
Коли чоловік уперше мене вдарив, я подумала, що тієї ж хвилини піду від нього. Потім стало шкода, він просив пробачення і казав, що любить. Я залишилася. А потім він знову вдарив, і знову... Я зібрала речі, переїхала до дочки і подала заяву на розлучення. Не раз Сергій приходив, просив мене «одуматися», погрожував і говорив, що я вже в такому віці нікому не потрібна. А я вірю, що життя налагодиться, і все в мене буде добре.
Калуш Івано-Франківської області.
