Вийшовши заміж за Олега Турика, Оксана уперше відчула себе земною жінкою. Нестерпно хотілося стати гарною господинею. Але зовсім іншою, ніж її мати, не рабою, засмиканою подвійним ярмом роботи та домашнього господарства, а володаркою. Жили на Буковині в рідному селі Олега. Він працював ветеринаром, «халтурив» на весіллях на гітарі. А Оксана здійснювала, як вона каже, «процес накопичення» — дбала про багатство та затишок родинного гніздечка. За рік без жодної допомоги батьків придбали будинок. Став він, мов Ноїв ковчег: якого тільки добра, якої живності тут не було! А господиня ще й ще шукала заробітку, то на фермі порала худобу, то буряки сапала, а в хаті на той час уже щебетало двійко діток.
Її зірвало з місця, коли маму блискавично забрала тяжка хвороба. Збагнула: тут їй не вистачає повітря, яке в рідних Супруньківцях... пахне. З тим і кинулася, вхопивши лише дітей, на рідну Хмельниччину. Що лишалося чоловікові? Хіба рушити вслід зі словами: «Обіцяла казку, тепер знаю, що це таке». «Казка» тягнулася надто довго, і була випробуванням: пасли колгоспних телят, а зарплати не бачили місяцями, їли пісну бараболю, не мали у що вдягти дітей, які підростали...
Коли дізналася, що в неї буде двійня, подумала, що не хоче більше дітей. Але Іванка та Іван були не останні. Як виявилося, їй випала нетрадиційна для сучасної українки доля: у 34 роки вона вже мати десятьох дітей, чекає на одинадцяте. Кілька разів Оксані снилися віщі сни, які підказали молодій жінці: вбивати не можна жодної дитини, яку дав Бог. Навіть подумки. Дуже шкодує, що не приглянула старших, тож мають прогалини в знаннях. Заради освіти дітей умовила чоловіка покинути село і перебратися в сестрину двокімнатку-«хрущовку» в Кам’янці.
На всіх — 23 метри житлової площі. Жартують: менше, ніж на кладовищі. Підлога більшої кімнати править за спальню для семи дітей. Двоярусні ліжка, які Олег зробив сам, поки що не перевезли. Квартиру залишила Оксані сестра, тільки-но одержала посвідку на проживання в Італії. У селі тепер дача з 55 сотками, що наводить окремих чиновників на роздуми: чи потрібна Турикам субсидія. Щоправда, і до цього родина її не завжди мала. Отримавши соціальну допомогу — по 80 гривень на кожну дитину, відразу віддають її за «комуналку». А на шкільні приладдя лише на двох учнів пішло 250 гривень.
— Нашій державі такі сім’ї не потрібні, на нас дивляться лише як на потенційних прохачів, — каже Олег, який із переїздом став безробітним. — Наші діти більш-менш здорові, і це заслуга тільки батьківська. Охочіше всюди підтримують інвалідів. То невже ми мусимо стати каліками, щоб держава збагнула, якою цінністю є велика родина? Я виріс без батьків, братів-сестер. Мріяв про багато власних дітей. Голодувати вони ніколи не будуть, бо я вмію працювати. Можу бути будівельником, можу обробляти землю, доглядати та лікувати тварин, але найкраще було б знайти роботу охоронця, щоб через день бути вдома та допомагати дружині.
Взагалі їм хотілося б мати дитячий будинок сімейного типу. Місцева влада могла б піти їм назустріч. Мають уже десятеро власних дітей і ще десятеро сиріт прийняли б у родину...
Хмельницька область.
