Одного чудового ранку золотої осені я отримала листа.
«Добридень, моя принцесо. Ось уже кілька місяців я перебуваю в полоні твоїх чарів. Мені важко уявити, як я до цього жив без тебе. І чи жив узагалі? Кохання до тебе — це нагорода, отримана незаслужено. Адже, часом здається, я не заслужив того, щоб ТИ була поруч.
Я кохаю тебе. І не тому, що ти красива, розумна, добра й ласкава, а тому, що ти — це ти. Не тому, що ти краща, а тому, що єдина на світі.
Дозволь мені стати твоїм принцом. Я буду опорою і надією, джерелом твоїх сил. На жаль, природа нас, чоловіків, не вчить висловлювати свої почуття, але щиро хочу сказати: я кохаю тебе.
Цілую твої ручки, моя Оленько. Твій Олександр».
Зізнаюся чесно, цей лист вразив мене до глибини душі. І я одразу написала відповідь: «Добридень, Олександре! Ваш лист — справжній витвір мистецтва, вищий стиль художнього слова. Ви вгадали, я справді принцеса — красива, добра, ласкава. Та й ви майже що принц, тільки от невдача — я не Оленька. Помилочка вийшла у вас, ви вже пробачте...».
На мого листа, буквально через три дні, надійшла відповідь. Ми почали листуватися, телефонувати одне одному, потім зустрічатися. А сьогодні, через два роки, готуємося до весілля. Вирішили, що одружимося цієї осені.
...Я не знаю, як той, перший лист потрапив саме до моєї поштової скриньки. Напевно, чаклунка-доля підкинула його мені.
Севастополь.
