Уточнімо відразу: в заголовок цієї статті винесено назви двох кінострічок — «Секонд-хенд» Ярослава Лупія і «Настроювач» Кіри Муратової. А сполучник «чи» слугує там зовсім не задля протиставлення цих двох фільмів, тим паче — їх авторів. І порівнювати названі стрічки з точки зору художніх та змістових вартостей ніхто не збирається, адже коли другий з них вже йде на екранах, то перший лише розпочали знімати, і порівнювати нема чого. Та не про це мова — про інше.

Але спочатку — про те, що в згаданих кінострічках є спільного. Те передусім, що їх творці — відомі й шановані українські режисери. По-друге, виробничо-творчою базою для обох стрічок стала славна в минулому і відроджувана нині Одеська кіностудія. По-третє, обидва фільми благословило Міністерство культури і мистецтв України. Ним і виділені на це відповідні кошти. Але в різних обсягах (що і є предметом нашої статті).

Так, замовивши Ярославу Лупію «Секонд-хенд», міністерство взяло на себе його фінансування в повних, хай далеко й не щедрих, обсягах (українські режисери вже навчилися робити дешеві стрічки — з огляду на витрати, а не на художні цінності, хоча перше інколи й обумовлює друге). Після завершення зйомок і монтажу стрічки (а передбачається це навесні наступного року) Мінкультури, само собою, розпорядиться фільмом на свій розсуд. Певно, його побачить у кінопрокаті широкий глядач. Він і оцінить стрічку, за детективною канвою якої проглядаються складні філософські й психологічні проблеми сучасності.

А ось «Настроювача» Кіри Муратової профінансовано Мінкультури і мистецтв, за словами заступника міністра Тимофія Кохана, тільки на 40 відсотків. Решту вклав російський продюсер Сергій Чліянц (який, до речі, твердить, що внесок української сторони — лише 25 відсотків від загальних витрат). Це дало підстави вважати створений в Одесі фільм стрічкою спільного українсько-російського виробництва. А що з цього вийшло, яскраво показав Венеціанський міжнародний кінофестиваль, який відбувся в першій половині вересня.

Прем’єру «Настроювача» було заявлено в офіційній позаконкурсній програмі фестивалю. Показ призначили на 6 вересня. На прем’єрі чекали автора фільму. К. Муратова, вочевидь, зуміла б розставити всі крапки над «і» в скандалі, що зчинили навколо її творіння. Але сталося так, що до Венеції Кіра Георгіївна не доїхала — на австрійському кордоні у візі її онука виявили якісь недоречності, й пані Муратова повернулася додому. В нашій делегації залишилася директор Одеської кіностудії Ольга Невєрко, яка й стала свідком усього, що було далі.

А почалося з того, що продюсер фільму Сергій Чліянц, який представляє компанію «Пігмаліон Продакшн», офіційно заявив «Настроювача» як кінострічку, що презентує... тільки Росію. Ще до її показу члени української делегації та акредитовані на фестивалі наші журналісти прагнули з’ясувати, чому фільм, знятий на українській студії українським режисером, раптом став російським. Спочатку була чутка, що все переплутали в дирекції фестивалю, неправильно оформивши документи. Та після перегляду «Настроювача», що отримав шквал схвальних оплесків і відгуків, Сергій Чліянц на прес-конференції, за свідченням там присутніх, однозначно заявив: оскільки компанія, що представила стрічку, російська, то й фільм — російський. А Україна хай скаже спасибі вже за те, що в титрах фільму значиться і її Міністерство культури...

Можна було б, мабуть, проковтнути цю гірку пігулку, якби прикра й образлива історія з «Настроювачем» не мала продовження. Вже після Венеції фільм Кіри Муратової послали до Торонто (Канада), на міжнародний кінофестиваль. У його програмі «Сучасне світове кіно» значився й показ «Настроювача». Втім, ні в анотації на стрічку, ні в довідці про режисера Україну навіть не згадано. Мало того, Кіру Муратову названо «гранд-дамою кіно Росії». Отакої! Те, що вона є народною артисткою України і створює свої славнозвісні фільми на українській кіностудії за участі українських операторів, художників, композиторів, акторів, залишилося поза кадром.

Ніхто не може сьогодні напевне сказати, чи побачать уже готового «Настроювача» (як ото вже зараз можна твердити про майбутній «Секонд-хенд») українські глядачі. Бо відомо: хто платить, той і замовляє музику.

А ми все бідкаємося, що Україну мало знають і цінують у світі. Й сподіваємося, що вітчизняна культура прорубає вікно в Європу. Хоч зараз і не модно це цитувати, та все ж не зайве нагадати урядовим і міністерським чиновникам забуту ними формулу: з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно. Бачте, політики знали про вплив кіно на людину ще на зорі кінематографа. А що говорити про сьогодення, коли не тільки в кінотеатрах, а й по телевізору в кожній хаті крутять тисячі фільмів? Після тривалого застою почалося, схоже, відродження нашого кіно — на Київській та Одеській студіях знімають нові стрічки. А на чиї гроші — питання, як бачимо, далеко не другорядне. Інакше наші настроювачі опиняться в секонд-хенді.

Одеса.