Не знаю, з якими епітетами потрапить в історію України підприємець Іван Суслов зі Сквири, що на Київщині, але своїм дітям я колись обов’язково розкажу таку історію:
«У далекому селі Буки, що над річкою Роставицею, серед водоспадів та дивовижних дерев, де живуть прекрасні білі лебеді, збудував тато Іван затишний маєток для своїх 24 діток. Поряд стоїть храм Святого Євгена, а на алеї пам’яті шумлять дерева й височіють бронзові фігури тих українців, що здобули славу в рідній землі вчинками й щедротами своїми...».
Вибирали перлинки з такої грязюки
«Центр розвитку дитини» (саме так називають цей дитячий будинок) — перший і поки що єдиний приватний заклад, де покинутими ріднею малюками опікується не держава, а Громадянин. Проте, за незрозумілою чиновницькою логікою, доброї волі, працьовитих рук і щирого серця Івана Миколайовича декому видалося недостатньо.
— Ще 2000 року тут стояв занедбаний дитячий садок, а вже 2001-го він, реставрований і вмебльований на кошти родини Суслових, був готовий прийняти під свій дах дітлахів, — розповідає історію створення «Центру» Любов ТитарЧук. — За задумом Івана Миколайовича та його родини, сюди (за погодженням з відділами освіти) мали привозити талановитих дітей. Для них тут створено унікальні умови. За кошти Суслових (і це відображено в документах!) діти зможуть здобути середню й вищу освіту. А коли створять власні сім’ї, отримають від названих батьків житло, стартовий капітал — все те, що прагнуть дати батьки своїм дітям. Здавалося б, держава також зацікавлена в такому сценарії для своїх юних громадян.
Та не так сталося, як гадалося. Цілий рік будинок простояв порожній. Чомусь обласна влада не захотіла давати дітей на виховання до нього. І тільки 2002-го сюди приїхали перші малюки. Протягом року в домі, розрахованому на 24 мешканців, утримувалося спочатку семеро, а потім дев’ятеро дітей. Це завдяки тому, що чи не кожного дня президент-розпорядник і директор дитячого будинку їздили по Україні в їх пошуках. Вже не йшлося про обдарованих. Шукали нікому не потрібних! І знаходили в нічліжках, дитячих розподільниках. Їм телефонували, писали: приїдьте, врятуйте сусідського хлопчика чи дівчинку. Двох малюків забрали з будівельного вагончика серед поля. Суслови мають змогу і прагнуть дати дітям нормальні умови життя, але їм не допомагають, не заохочують, а лише заважають...
«Чому ж ти так довго шукав нас, тату?» — спитав Вітя (родом із Закарпаття), коли після кількамісячної паперової тяганини нарешті потрапив до цього охайного будиночка.
«Так сталося», — збентежено відповів Іван Миколайович.
«Будемо разом працювати»
Ми їхали в гості й відчували острах. Чи не порушимо своїми відвідинами крихкий спокій зранених дитячих душ? Та, ніяково крокуючи алейками поміж квітучих клумб, не могли втримати подив. Раптом прийшло усвідомлення, що в ЦЬОМУ місці не можна бути нещасним, не можна хворіти тугою й давніми образами. Їх забувають, відкидають як непотрібне.
Уявіть: підстрижені газони, різнобарв’я квітів, ігровий майданчик, поле для міні-футболу, за будинком — грядки з овочами та рожевобокою полуницею. Приносить дітям свої соковиті плоди навіть персик, що росте серед саду. А поруч — відкритий басейн трішки більш як метр глибиною, воду в якому підігріває спеціальний комп’ютер-лабораторія, він же робить проби на якість води. Басейн названі батьки подарували два місяці тому. За цей час діти навчилися плавати. Старшенькі купалися й у теплі вересневі дні.
Перше, що кидається у вічі, — всюди ідеальна чистота. Оминаємо котельну із сучасними пральними машинами, спортивний зал з тренажерами, боксерськими грушами, шведськими стінками (всього не перелічити). Перед входом у будинок — верандочка, застелена килимом. Тут роззуваються. Діти цінують чистоту, адже самі її підтримують: іграшки (їх тут сотні) в ігровій терпляче чекають на своїх друзів-школярів, у навчальній кімнаті —рядки книжок на поличках, виставки дитячих робіт, величезний акваріум (нащедрували взимку) та клітка з папугою. У спальнях — шафки, двоповерхові ліжка, столи (все зроблено на замовлення). На стінах — шпалери з веселими малюнками та картини.
Найбільшою перемогою господарі вважають підкорення підвалу. Колись вологе, пропахле цвіллю приміщення відремонтували й обладнали там актовий та комп’ютерний зали. «Не просити, не благати, будемо разом працювати», — такий девіз родини Суслових прикрашає зал, де проходять усі родинні зустрічі й свята. Особливо серйозно готуються до днів народження. На кожний з них з’їжджається вся родина Суслових (їх 67), знайомі і друзі. І нема, кажуть, найбільшого задоволення, ніж побачити очі дитини, яка вперше в житті отримує подарунки.
Арифметика сестричок і братиків
Нині тут знайшли тата й маму 21 дитина. Наймолодшій Анюті — три роки, найстаршому Володі — тринадцять. Днями привезуть ще одного хлопчика. Двоє відвідують дитячий садок, інші — школу у Сквирі.
Душевний спокій і затишок створюють їм 14 «родичів»: директор Таїсія Блонська, вихователі, психолог, медсестра, кухарі, охоронець. Майже весь свій час проводить тут мама —Наталя Миколаївна.
Щодня тільки на харчування-проживання своїх дітей Суслови витрачають майже півтори тисячі гривень (помножте на 30 днів). І це, якщо не рахувати гроші на взуття й одяг (а дівчаткам кожну кофтину підбирають під колір очей), на відпочинок і... «на просто необхідні дітям комп’ютери, книжки, спортивний зал». Цього літа всі гуртом їздили на море, в Яремчу і до Польщі. Який буде наступний подарунок — знає тільки Іван Миколайович. Адже це теж сюрприз.
Одвічне право на увагу і любов
Нарешті, зустріч. Тільки-но діти побачили Івана Миколайовича, — підбігли привітатися і, не дуже звертаючи увагу на численних гостей, почали розповідати про успіхи в школі. В їхніх очах світилося одвічне право дитини на батькову увагу.
На запитання, ким мріють стати, хлопчики в один голос заявили, що будуть бізнесменами, як тато. А дівчатка ще не визначилися. Одні не проти спробувати себе в якості моделі, Катя хоче співати, а Валя — стати директором цього дому. Не іншого, а саме цього.
— Тут уникають необережних слів, щоб раптом не нагадати їм про гіркий досвід. Як скоро діти «відтаюють», звикають до нової родини?
— По-різному, — відповідає невтомна мама 24 дітей (ще ж власних двоє) Наталя Миколаївна. — Якщо чесно, ми думали, що шлейф психологічних проблем буде довший. Але діти набагато швидше заспокоїлися, забули. Головне, щоб здорові були. Семирічного Володю вилікували від туберкульозу, Віті зробили операцію на руці.
— Як звертаються до вас і вихователів?
— Коли тільки прийшли, то до всіх зверталися «мама» і «тато». Тепер когось називають по імені, когось по імені-батькові. Мене мамою. Самі обирають.
— Що вміють робити, про що мріють?
— Діти все роблять самі. З цікавістю і за власним бажання. Дехто навіть залюбки куховарить: «Ми собі торта спечемо» — і на кухню. А мріють... На день народження першим подарунком кожен просив (і отримав! — Авт.) велосипед. На Миколая вже годинники замовили. На свята складають вірші, співають пісні під караоке. Взагалі стають дедалі розумнішими, більш творчими, і... ріднішими. Вони один за одного горою, знають, що сім’я — то головне.
***
...Понад річкою Роставицею будує тато Іван маєточок для дітей. Буде окремий будинок, де кожна дитина, колись обігріта Сусловими, матиме кімнату. Вони приїжджатимуть будь-коли. Бо їх тут чекатимуть. Бо тут їхній дім.
