Кожного з нас зачепили криваві події лютого та прощальні церемонії з тими, хто в них загинув. І те, що відбувається понині, не залишає нікого байдужим. Усі ці щоденні події спричиняють масові прояви почуття вини серед населення. Розкажіть, як вийти із цього стану постійної провини?
Галина КОНДРАТЕНКО.
Ужгород.
Відповідає кандидат психологічних наук Оксана ЗАЗИМКО:
— Моральному суспільству притаманно відчувати вину у таких ситуаціях, але його прояви у різних людей — не однакові.
Гіпертрофоване переживання вини може підкосити не лише психіку людини, а й, перемістившись на інші сфери її діяльності, виявитися в негативних моделях реагування на різні життєві події та песимістично-негативній їх оцінці. Почуття вини змушує відчувати зломленість, виявляти захисну пасивність у вирішенні інших життєвих завдань, не помічати позитивних зрушень розвитку тощо.
Напротивагу виконання поставлених почуттям вини завдань формує конструктивну відповідальність та позитивні моделі сприйняття світу, інших людей і себе самого в цьому світі. Вина, яка є досить часто ілюзією дій, може блокувати і не давати проявитись відповідальності, яка саме і дає змогу їх здійснити. Вийти із цього почуття можна лише його осмисливши і усвідомивши з метою визначення подальших дій.
Не зайвим буде замислитися, чи є це почуття власним, чи, можливо, воно провокується кимось із оточуючих. В останньому випадку необхідно включити захист від маніпуляцій.
Мені згадується випадок ще на закіптявілому Майдані, саме після тих жахливих подій. У розмові зі священиком я необережно зачепила на той час його болюче почуття вини безневинним запитанням: «Ви прийшли підтримати бійців?» На що він мені тихо відповів: «Як я можу їх підтримати? Що я можу їм сказати? Мене ж не було поряд з ними в тяжкі хвилини». І потім на очах у мене він став будувати місточок до власних реальних дій. Це було зцілення Людини в подальшій історії: «У той час я молився. До церкви стали сходитися прихожани. Я відчував, що я потрібен тут (на Майдані), можливо, можна було б зменшити кровопролиття... Нічим я зараз тут уже не зараджу... У мене є прихожанка, син якої був з боку силовиків. Її дитину майже роздягнену, адже у формі він боявся їхати, відправили додому. Я зараз більше потрібен їм».
Ось так, начебто легко, був перекинутий місточок від почуття вини до дієвої відповідальності. А найголовніше, ця мудра людина не стала шукати справедливості, визначати винних, не принизилась до помсти. Вона зцілилась і поставила собі завдання зцілювати інших!
Ті ж, хто не так яскраво пережив вину, частіше компенсували її образою за незадоволену потребу в увазі чи побоюванням бути недооціненим у соціальному оточенні. Але побудова місточка від образливості до відповідальності є більш складною.
Так, такі події, яким, здається, не має краю, зачіпають усіх нас. Але нашій країні потрібне майбутнє. Не дамо собі і оточуючим зав’язнути у неконструктивному почутті вини.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
