Торік, пізньої осені, 45-річний російський генерал з українською душею Борис Миколайович Кузик відвідав свою батьківщину.
«... Щось невимовно щемне і бентежне є в цьому поверненні з далеких чужих доріг до отчого порогу. Тільки тут, біля джерел свого роду і народу, зупиняється відлік часу. І зринає найсокровенніше: «Хто я?» Для чого топчу ряст на білому світі? Який слід залишу після себе?..» — так розпочиналася розповідь «Мандрівка до джерел», опублікована в «Голосі України» 28 листопада 2003 року.
Кузикові святині
Наприкінці травня ми знову зустрілися в Головківці з «нетиповим» генералом. Зміни, що сталися за півроку у старовинному холодноярському селі, не могли не вразити...
На сільському майдані, поруч з пам’ятником загиблим у Другій світовій війні односельцям, виросла велична каплиця святого Миколая. У дворі діда Бориса Кузика, Хоми Левковича Балабушки, засяяла куполом каплиця великомучениці Параскеви — на честь доброї пам’яті бабусі Парасковії Гаврилівни. Ожила й сама оселя козаків-гречкосіїв Балабушок, «хата селян-середняків». Біля відродженої головківської церкви завершили спорудження монументальної, блакитно-небесної краси дзвіниці святих Бориса та Гліба. Заграли на ній під сонцем вісім дзвонів. На місці старої колгоспної контори з’явилося чепурне двоповерхове приміщення сільського краєзнавчого музею...
Весь комплекс новітніх пам’яток і храмів побудовано й опоряджено за кошти генерал-майора, академіка, заслуженого діяча науки Російської Федерації, генерального директора потужної московської промислової компанії, просто неординарної особистості, Бориса Миколайовича Кузика.
«З дитинства я разом зі старшим братом Георгієм слухав батькові розповіді про тридцять третій рік,—поділився він спогадами. — У той чорний рік померли страшною голодною смертю його батьки... У війну круглий сирота Микола Кузик ось тут, де стоїть каплиця святого Миколая, був на крок від смерті. Його схопили фашисти. Тільки диво, Боже милосердя врятували життя моєму батькові...»
«Наче Терещенко приїхав...»
На хресний хід, освячення каплиць та відкриття музею зійшлося кілька тисяч людей. Святкове море тернових хустин, посріблених чоловічих голів і позолочених корогов над ними розлилося широкою вулицею мальовничої Головківки. Задзвонили дзвони. Вперше більш як за півстоліття, від часів безбожжя і зруйнування старої церкви, урочисто поплив над селом благовіст. Велелюдна процесія на чолі з архієпископом Черкаським і Канівським Софронієм, протоієреями і генералом-земляком рушила до центру села.
«Наче Терещенко приїхав!..» — перехрестилася сторічна, мабуть, бабуся, пригадавши промисловця-цукрозаводчика і великого благодійника, який на початку ХХ століття збудував у Головківці школу, церкву, посадив сад.
— Хоч куди закидала мене доля, — звернувся на мітингу до людей Борис Кузик, — усюди і завжди відчував себе кровинкою свого народу, часточкою його святої віри та великої історії. Завжди пам’ятав свої корені, родове гніздо моїх батьків, дідів-прадідів, на долю яких випали тяжкі випробування. Нехай побудовані тут святині стануть пам’яттю про всіх замучених голодоморами і загиблих у війнах моїх земляків. Нехай творена тут молитва допомагає вам жити, вірити, сподіватися. А народний музей зберігає історію нашого древнього села і кожного роду.
На знак подяки за внесок у формування експозиції сільського музею Борис Миколайович вручив пам’ятні подарунки краєзнавцю Василю Білошапці, учителю історії Валентині Бухтій, учням місцевої школи. Ентузіасти-пошуковці не лише зібрали багатий матеріал про минувшину села, а й підготували чудову виставку дитячих робіт декоративно-ужиткового мистецтва.
Мамина мрія
Свято-Троїцький Мотронинський монастир, який, мов празникова свічка, височить серед Холодноярського лісу, також радо вітав свого доброчинника. Завдяки старанням Бориса Кузика у святій обителі оновлено іконостас, закуплено дзвони, з’явилися розписи з ликами великомучеників на білому фасаді монастирського храму.
— Ми дякуємо Всевишньому, що послав нам благочестиву людину, — молилася до образів настоятелька пустині ігуменя Мотрона. — Особливо радіємо з того, що за допомогою Бориса Миколайовича вийшла довгоочікувана, прекрасна книжка, яка розповідає про історію нашого монастиря...
Видання, як і чимало інших, підготовлених Борисом Кузиком, справді чудове. Кольорове, щедро ілюстроване. Його сторінки розповідають про Мотронинську обитель, народження якої сягає часів Київської Русі. Це перша спроба узагальнити історію подвижництва й боротьби за українське православ’я, історичні події, в епіцентрі яких був «Нескорений велет».
— Щоразу з завмиранням серця переступаю поріг святої пустині, — щиро каже Борис Миколайович. —Сюди з давніх-давен приходили на причастя мої предки. У холодні і голодні сорокові роки минулого століття моя мама, тоді дівча, працювала за шматок хліба у тутешньому лісництві.
— Жаль було дивитися, — повідала згодом Тетяна Хомівна Кузик, — на спустошений монастир. «Чи повернеться він до життя?— думали ми, малі заробітчани, оглядаючи його стіни-руїни. Нам дуже хотілося, щоб знову засвітився він вогнем свічок, щоб знову линули аж до нашого села срібні звуки благовісту...
— Тепер я безмежно щасливий, що здійснилася мрія тієї тендітної дівчинки та її однолітків, які разом пололи навколо монастиря бур’яни, садили каштани і горіхи, — продовжив Борис Кузик. — Щасливий, що можу разом з мамою приїхати до Холодного Яру. Увійти у сповнену світла, квітів і пісноспівів відроджену українську святиню.
... По вистеленій свіжою отавою стежині проводжали насельниці монастиря свого московського гостя. Ігуменя Мотрона подякувала за допомогу, церковний хор заспівав «Многая літа». Відлуння голосів покотилося Холодним Яром, віковим лісом.
Черкаська область.
