Якби Тамарі Семенівні Лесь колись сказали, що життя її встелиться вишитими рушниками, не повірила б. Із дитинства пам’ятала лише один, що висів у хаті над образами. А у післявоєнні роки родина жила так бідно, що не до рушників було.
Але життя наче підштовхувало її до тих рушників. Багато років Тамара Семенівна працювала у Будинку самодіяльної творчості при Хмельницькій облпрофраді. Не тільки вчила інших як класти нитку до нитки, колір до кольору, а й сама довго і терпляче вивчала таємниці простого і вічного, як саме життя, хрестика. Із фольклорно-етнографічними експедиціями об’їздила все Поділля. Хтось записував давні пісні, хтось — селянську поезію, хтось старанно нотував звичаї, а вона все приглядалася до рушників, що ховалися десь на самому дні столітніх скринь. І дотепер у неї вдома зберігаються давні вишивки, які колись привезла із Новоушицького району. Вже й сліду не залишилося від тих сіл, де вона збирала ці скарби. Усі вони тепер на дні Дністровського водосховища. А рушники білими спогадами стали над великою водою.
Он і своїх нашила вже не десятки — сотні. Свої рушники член національної Спілки майстрів народного мистецтва та член хмельницької спілки самодіяльних художниць «Дивоцвіт» де тільки не виставляла. І в музеях, і у виставочних залах, і в бібліотеках, і просто на майдані, навіть у храмі висіли. До того ж практично не було такої виставки, коли б хтось не підходив і не просив у автора рушник.
І Тамара Семенівна ніколи не жаліла своєї роботи для людей. Завжди щиро вірить, що з її рушниками в чужий дім і життя обов’язково прийде добра доля. А інакше для чого стелиться із віку в вік, від хати до хати, від матері до доньки оте нехитре рушникове щастя.
