Зустрівши мене, Ганна Петрівна зайшлася гіркими слізьми. У такому знервованому стані мені ще не доводилося бачити її. Причина хвилювання — випадок, що стався під вечір в одному з підземних переходів міста.
Ще здалеку жінка почула крик по допомогу, що долинав з тунелю. Хутко збігла сходами вниз і була вражена такою картиною: жебрак, котрого звикли бачити тут майже щодня, щосили бив стареньку, яка, на думку свідків, стала його конкуренткою в отриманні «грошової допомоги від трудящих». Ганна Петрівна втрутилася й просила старого зупинитися й заспокоїтися. До її слів жебрак не прислухався.
«Та я ж не раз подавала вам, думаючи, що ви — людина тиха, порядна, віруюча...», — прагнула хоч якось охолодити старого, що розійшовся не на жарт.
Почувши ці благання, він повільно повернувся до Ганни Петрівни і, скрививши люте обличчя, вдарив жінку ногою. Вона впала на землю, зусібіч збіглися люди, щоб допомогти підвестися на ноги. Викликали по мобілці наряд міліції. Та коли охоронці порядку прибули на місце, жебрака вже не було.
З неабиякими труднощами жінка дісталася додому. Потім довго міркувала над тим, що сталося. В нагороду за доброту дістала цілий «комплект» синців. І вперше пожаліла себе і всіх добряків, які відривають від себе аж ніяк не зайву в господарстві копійку, щоб допомогти «старцю». А той — ще нівроку дужий, міг би десь працювати, якби захотів. Натомість він застосовує силу проти слабших.
...Наступного дня, ніби нічого й не сталося, жебрак знову сидів на своєму «робочому» місці й збирав щедре подаяння. Час від часу хрестився.
Київ.
