Жінки біля колодязя, що притулився до Варчиного обійстя, дивувалися галасу, що долинав з її подвір’я. Ще б пак: пенсіонерка — людина неконфліктна, спокійна, врівноважена. Чи не тому довгими зимовими вечорами в її хаті коротають час над вишиванням і за розмовами сусідки. Щоправда, тишу у Варчиному дворі зрідка порушує гавкотом Барсик, випрошуючи у хазяйки кісточку.
Тим часом з подвір’я підтюпцем вибіг, ледве не загубивши вушанку, чоловік. У ньому жінки впізнали вдівця Пилипа, котрий мешкав на іншому кінці їхнього приміського села. За ним доріжкою гналася Варка. Вона сердито стукнула хвірткою. Потім, побачивши сусідок, підійшла до них. Привіталася.
— Що сталося? — не витримали ті.
Варка не здивувалася: жінкам притаманна цікавість, та й більшість сусідів переселилися в їхнє село з чорнобильської зони порівняно недавно, то й не знають про її нестихаючий життєвий біль. Щоб запобігти пліткам, Варка, тяжко зітхнувши, повідала їм причину свого роздратування, тим паче, що з сусідками у неї склалися довірливі стосунки.
— Цей чоловік, — Варка кивнула у бік Пилипа, що вже встиг добряче віддалитися від жіночого гурту, — мій колишній наречений. У день нашого весілля він зник із села, залишивши своїм батькам записку: мовляв, помилявся, покохав іншу, з нею й поїхав до Рівного. Моїх батьків шокував вчинок Пилипа, а про себе я вже й не кажу: хотілося померти від сорому і розпачу... Схоже, мама здогадалася про мої наміри, тож стримувала батька від дорікань. Невдовзі я відчула, що вагітна. Це стримало мене від відчайдушного кроку. Подруги радили: на Пилипові життя не закінчується, зроби аборт і про все забудь. Тим часом від гірких думок відволікла ще одна біда: мама злягла з інсультом, а згодом її не стало. Батько від горя дуже постарів, ноги почали йому відмовляти... «І чим ми перед Богом завинили?» — якось вирвалося з його вуст.
Жінки, що прийшли до колодязя, забули про відра, уважно слухаючи сповідь Варки:
— Я народила синочка. Полюбила його одразу, як побачила на руках в акушерки. А коли він смішно кривив личко, безпомічно шукаючи ротиком груди, я зрозуміла, що нічого дорожчого, ніж він, у мене немає. Скажу відверто, ночами снилося мені, як біля пологового будинку зустрічає нас із квітами Він. Але сон не справдився. Дівчата-санітарки, можливо, з професійної солідарності (до декретної відпустки я працювала санітаркою в іншому відділенні лікарні), умовили водія «швидкої» відвезти нас із малюком додому. Мій батько повеселішав, коли побачив маленького онука. Вже й колиску, в якій мене гойдав маленькою, підвісив до стелі. «Назви Андрійком, як його прадіда», — попросив. Схоже, тільки чекання онука затримало мого батька на цьому світі, бо через два роки він помер. Тим часом у село повернувся з дружиною Пилип. Односельці чекали на його реакцію, адже він знав, що в нього народився син. Але життя наше протікало, як і раніше, без змін: Андрійка я віддала в ясла у місто (так мені було зручніше), продукти купувала теж там, щоб, бува, не зустрітися з Пилипом у сільському «Продмазі». Крутилася, наче білка в колесі, щоб вижити, працювала на півтори ставки, втомлювалася. Ніколи не могла досхочу виспатися...
Андрійко тішив матір: був слухняний, добре вчився, і в музичній школі його хвалили. Мати радилася з ним, наче з дорослим, даючи зрозуміти, що він — хазяїн. Хлопчик і справді був серйозний не по роках, частину клопотів брав на себе: і посуд помиє, і нехитру страву намудрує, і кабанця догляне...
Виріс син. Відслужив в армії. Закінчив технікум. Влаштувався на роботу у лісництво, закінчив заочно академію. Односельці почали цікавитися в парубка, коли чекати весілля. «Коли мамі хату добудую», — чули у відповідь. І справді, коли на кроквах поставили «квітку», Андрій привів у хату Оксану. Весілля не робили: чи щоб не травмувати маму гіркими споминами, чи щоб не завдавати клопотів батькам...
На Андрія чекало підвищення по службі. Він виїхав в інший район. Але про матір не забуває: часто приїздить із сім’єю, на канікули двійко онуків бабці залишає. Варка, в свою чергу, назбиравши сметани, сиру та інших гостинців, сідає на маршрутку — і до сина в гості...
— Протягом усіх цих років жодного разу Пилип не поцікавився Андрієм, жодного разу навіть на цукерку не розщедрився, — гірко зітхає Варка. — А мені було ой як нелегко ставити сина на ноги, давати йому освіту, виводити в люди. А оце диво: через стільки літ раптом Пилип згадав про нас. Каже: мовляв, дружина померла, діти роз’їхалися по світу, не згадують, то дай мені Андрієву адресу, я попрошу, щоб він мені, як батьку, аліменти платив. Ви чули таке: через стільки літ батьківські почуття прокинулися?! Ото я й розгнівилася — виказала все, що про нього думаю, навіть поліно в руки вхопила...
— Бачте, аліментів йому закортіло, — ще довго не могла вгамувати роздратування Варка.
