Січневого вечора на порозі дитячого відділення Жовтневої районної лікарні з’явилася молода жінка. «Прийміть мою дитину», — заявила вона. З’ясувалося, не на лікування і не на консультацію. Мама віддавала доньку назовсім.
Лізі рік і дев’ять місяців. Міцненьке, карооке дівчатко. Тільки майже не посміхається. Погляд розумний і аж ніяк не дитячий. На тіток, які зайшли до палати, уваги не звертає й улюблену позу не змінює.
— А загалом вона у нас дівчинка з характером, — розповідає нянечка Людмила Іванівна. — Тямуща і розумненька, але навколо неї начебто стіна невидима. У свій дитячий світ нікого не пускає. Просто не віриться, що від такої дитини можна було відмовитися.
Але відмовилися. Мама прийшла у відділення з направленням дитячої консультації. У якому записано: «влаштувати в дитячий будинок». Складено і «Акт про доправлення підкинутої або заблудлої дитини», у якому сухою казенною мовою описані прикмети дівчинки. Трохи нижче «вирок»: дитину передано в орган опіки та піклування.
Лікарю, котра приймала дівчинку, мама розповіла про причини відмови: ніде жити, складне матеріальне становище, проблеми в родині. Лікарі умовляли молоду жінку добре подумати і не залишати доньки: «Так, життя сьогодні нелегке, але ж не віддавати свою дитину чужим людям, нехай навіть і дуже добрим». Не почула чи не захотіла чути мама заклики жалісливих порадниць. Пішла відразу після того, як було заповнено історію хвороби. Залишила доньці... альбом з фотографіями.
Перегортаю сторінки альбому. Може, не зовсім чесно, але намагаюся заглянути в чуже життя. З єдиним бажанням — зрозуміти, чи була щаслива Ліза в тому, своєму долікарняному дитинстві. Фотографували дівчинку від самого народження. На знімках — звичайні життєві картинки. Ось тато тримає дочку, якій всього чотири дні. З кожною сторінкою альбому Лізонька росте — на руках у мами, на прогулянці біля фонтана, будинку. На всіх знімках дитина посміхається і ласкаво горнеться до мами. До речі, симпатичної і такої самої кароокої, як донька. Ні, не знайшла я на фото ознак горя чи бідності...
Минуло більш як місяць. Лікарі направляли за адресою мами няню, щоб все-таки умовити її забрати дочку з лікарні. Безрезультатно. За цей час до дівчинки ніхто не приходив, окрім бабусі, що була добряче напідпитку, і татуся в такому самому стані. Обоє поплакали над Лізою, але забрати відмовилися. А кілька днів тому до лікарні заявилася і мама. У відділенні зітхнули з полегшенням: «Ну, нарешті. Мабуть, не витримало материнське серце розлуки з дочкою».
Але все виявилося набагато прозаїчніше. Річ у тім, що про історію Лізи та інших залишених дітей розповіла в районній газеті місцева журналістка. Стаття вийшла з емоціями, гіркотою і болем. Певно, вона і зачепила маму дівчинки. Та так, що та влаштувала «розбірки» і в лікарні, і в редакції газети. Свої претензії до лікарів вона висловила досить різко: «Як ви посміли розповідати про дочку? Ще й без мого відома! Права такого не маєте!». Розлючену маму ледве вгамували і пояснили, що всі питання треба вирішувати з органом опіки та піклування. А про права й обов’язки зазвичай думають раніше. Приміром, коли складали «Акт про доправлення підкинутої дитини».
Редакції теж дісталося гніву й обурення. З’ясувалося, що після газетної публікації на підприємстві, де працює мама-відмовниця, їй влаштували справжній бойкот. До слова, підприємство — одне з найуспішніших в області.
А долю дівчинки так і дотепер остаточно не вирішено. Прокоментувала ситуацію начальник районного відділу опіки та піклування Зоя Гречковська: «Мама Лізи звернулася до нас ще на початку січня. Своє бажання відмовитися від дитини висловила цілком неоднозначно. Я намагалася відрадити молоду жінку від цього кроку. Пропонувала помістити дитину у дитячий будинок на шість місяців. А за цей час мама могла б уладнати свої побутові проблеми, але вона на жодні умови не погоджувалася. Зрештою, дівчинка опинилася під опікою держави».
Що ж, очевидно, характер у мами рішучий. Але це її доля і її вибір. Подобається він нам чи ні. А ось похмурій дівчинці без мами поки важко. Теж — «з характером». Кажуть, уже є кандидати у батьки. Може, їм посміхнеться Ліза?
Миколаїв.
