Ще за радянських часів мій син Анатолій студентом побував в Англії. Своїми враженнями від подорожі він поділився з друзями. Через якийсь час його викликали у міліцію, а згодом і мене, мовляв: «Що ваш син таке розповідає?.. Що в Англії усе можна купити, що дівчата і хлопці там ходять у джинсах. Нам довелося йому пояснювати, що коли в нас будуть джинси, то не буде дешевої ковбаси і хліба».
Хлопці в міліції й гадки не мали, що їхні слова стануть пророчими. Та вони вже й забули про той випадок, а ми ні. Син втратив друзів, які на нього донесли. Перестав вірити людям. Казав, що за ним стежать на вулиці. Почалися головний біль, безсоння. Лікарі встановили манію переслідування. Лікується син удома, зовсім усамітнився. У важкі хвилини відчаю я намагаюся його переконати, що в країні все змінилося, що всі старі донесення, документи знищено... Анатолій не вірить.
Лікарі сказали, що в Англії такий тип шизофренії лікують. Я звернулася із запитом до Міністерства охорони здоров’я. З Києва до нас приїхав представник і пояснив, що лікування там дорого коштує. Поцікавився, чи маю я гроші. Звичайно, що ні. Розчарований посланець з Києва пообіцяв: «Якщо родичі вам з фінансами допоможуть, то ми повеземо». Заступник головного лікаря тільки посміхнувся, зрозумівши жарт. А я без надії запитую: «Де ви, мої родичі? Хоча б за національністю?»
Миколаїв.
