Найдорожче, що в нас є, — це здоров’я. І коли йдеться про нього, ми, як мовиться, за ціною не постоїмо. Інстинкт самозбереження в людини розвинуто досить сильно, і цим часто користуються люди, котрі працюють у системі охорони здоров’я. Вони беруть, а ми платимо за їхні послуги, навіть тоді, коли це необов’язково.
Лікар швидкої допомоги вимагає плату «за проїзд» з чоловіка, котрий супроводжує дружину до пологового будинку. Напередодні цього щасливого моменту майбутній матері в жіночій консультації видають величезний список набору медикаментів, які вона має взяти з собою в лікарню. Пізніше з’ясовується, що цей «добровільний» пайок вартістю майже сто гривень не для індивідуального користування, а пожертвування медзакладу.
На прийомі дільничний лікар настійно рекомендує (нині рідко хто виписує рецепти) не ті ліки, що реально допоможуть, а ті, за реалізацію яких він як дилер одержить свій відсоток. Ми купуємо, а потім з’ясовується, що є аналогічні медпрепарати вітчизняного виробництва за доступною ціною... З такими платними послугами ми, пацієнти, стикаємося майже на кожному кроці. А що ж лікарі? По-людськи їх, звичайно, можна зрозуміти. Оклади в них маленькі, а їхня робота коштує більше. Ось і встановлюють люди в білих халатах соціальну справедливість як можуть.
Лікар-інфекціоніст однієї з районних лікарень столиці розкрив мені деякі професійні таємниці, що допомагають йому дотримуватися своїх меркантильних інтересів на державному робочому місці.
Приміром, привозять у відділення хворого зі шлунковим отруєнням. У бідолахи блювота, розлад шлунка, температура. Родичі, природно, переживають і всіляко намагаються полегшити долю близької людини. Про те, як це зробити, запитують у чергового лікаря. Той, у свою чергу, підтримує думку співчуваючих, що, мовляв, ситуація справді критична. Зводить очі до стелі, мне руки і поволі добирає слова: розумієте, точно не можу сказати, тут очевидна криза і т. д. При цьому, зазначу, ескулап нітрохи не бреше. Ось тільки замовчує про те, що страждання хворого — природний перебіг хвороби за даного діагнозу. І завтра криза минеться, а за кілька днів пацієнта випишуть додому. Але родичі з надією дивляться на лікаря і, щоб прискорити видужання нещасного, дають лікареві «аванс» у конверті. Наступного дня хворий справді починає одужувати (сам по собі), а лікар-благодійник одержує чергову порцію «подяки». І всі задоволені.
Як часто ми не вміємо хворіти, але вміємо платити за свої хвороби!