«Ураховуючи реальність, ми не можемо говорити про безоплатну допомогу»
На минулому тижні у № 237 (3237) «ГУ» спробував дати оцінку сучасному станові вітчизняної медицини. Цей аналіз мав грунтуватися на інтерв’ю з Міністром охорони здоров’я України Андрієм Підаєвим. Ми довго чекали відповідей від пана міністра на поставлені «ГУ» запитання про реформування очолюваної ним галузі. На жаль, деякі з них в електронному вигляді редакція отримала вже тоді, коли номер було зверстано. Все-таки «Платне здоров’я в сфері медичних послуг» вважає за необхідне ознайомити читачів з позицією головного лікаря країни щодо деяких ключових аспектів реформування системи охорони здоров’я. Отже, пропонуємо відповіді Андрія ПІДАЄВА на запитання нашої газети, які не ввійшли до аналітичної добірки про стан вітчизняної медицини минулого тижня.
Запитання: Чи дійове введення соціального медичного страхування в нашій країні? Деякі експерти стверджують, що за низького рівня життя населення ця система малоефективна. Ваша позиція з цього питання: назвіть, будь ласка, чинники «за» і «проти» впровадження соцстраху у вітчизняну медичну практику.
А. Підаєв: У кожній державі, незалежно від її політично-адміністративного устрою та соціально-економічного розвитку, організація охорони здоров’я є продуктом громадського споживання. Навпаки сформувалася класична формула: задоволення потреб громадян за наперед відомого браку ресурсів. Хочу ще раз наголосити: це стосується будь-якої держави, незалежно від економічного розвитку. Тому проблемами реформування системи охорони здоров’я переймаються не лише країни з перехідною економікою, а й країни Західної Європи та Сполучені Штати Америки. І основною складовою у процесі пошуків оптимального шляху задоволення потреб населення в медичній допомозі є ресурси із забезпечення та запровадження відкритих джерел фінансування.
Отже, можна зробити висновок: є крайня потреба солідарної участі органів влади, роботодавців і суспільства в організації надання медичної допомоги. Одним із механізмів запровадження солідарної системи і є обов’язкове соціальне медичне страхування. Для української системи охорони здоров’я, справді, це не є панацея від усіх хвороб, на які вона страждає. Але світ не придумав кращої формули попри ті недоліки, що ними нерідко, а то й безпідставно, дорікають системі обов’язкового соціального медичного страхування.
З нашої точки зору, прийняття відповідного закону заклало б абсолютно нові підвалини для значних конструктивних змін у функціонуванні сфери охорони здоров’я і було б поштовхом для розбудови національної системи. Нерідко ми чуємо, що це дасть можливість залучення додаткових коштів. Та ми знаємо, що населення, підприємства, страхові компанії вже сьогодні вкладають власні кошти під час отримання медичних послуг, зокрема і на придбання медикаментів. І ніде правди діти — на гонорари медичним працівникам. Тобто йдеться не так про залучення додаткових коштів, як про пошуки шляхів мобілізації коштів в системі через запровадження медичного страхування.
Крім того, не можна не рахуватися і з громадською думкою щодо позитивної оцінки солідарної форми забезпечення громадян медичною допомогою. І як приклад можна привести рішення громад селищ і міст в більш як у половині регіонів України про створення лікарняних кас. Уже сьогодні їх на теренах України більш як 150. Тобто громадськість підштовхує нас до необхідності запровадження солідарних принципів функціонування системи. Крім того, треба наголосити і на державному значенні такої ініціативи як важливої складової самоорганізації громадян під час вирішення соціальних проблем, до яких належать і проблеми в системі охорони здоров’я.
Запитання: Безоплатна медицина. Як вона буде (якщо буде) існувати надалі? Ваше ставлення до всіляких благодійницьких внесків, котрі сьогодні добровільно чи примусово сплачують громадяни під час отримання медичних послуг.
А. Підаєв: 49 стаття Конституції України справді декларує безоплатну медичну допомогу в комунальних і державних закладах охорони здоров’я. Але не можна трактувати прямо поняття безоплатності, як це зробив Конституційний Суд, не звертаючись до статті 95 Конституції України, де визначено, в яких обсягах фінансуються суспільні проблеми громадян. Враховуючи реальність, ми не можемо казати про безоплатну медичну допомогу. І це ні для кого не секрет, хоч як це прикро усвідомлювати.
Водночас треба відзначити позитивні зрушення щодо видатків на охорону здоров’я і на державному, і на місцевому рівнях. Це поступове збільшення видатків у 2002 році порівняно з 2001-м та збільшення видатків на 2004 рік порівняно з рівнем видатків на 2003-й. Таке збільшення не вирішує проблему в задоволенні потреб на медичні послуги. Та за правильного управління цими обмеженими ресурсами можна забезпечити принцип безоплатності при пологах, невідкладних станах, дітям. Що і робиться в тих регіонах, де і органи виконавчої влади, і організатори охорони здоров’я уважно ставляться до управління наявними ресурсами.
Серйозною проблемою сьогодні залишаються дорогі технології, що використовуються в медицині, які не можуть покриватися в повному обсязі за рахунок бюджетних коштів. Це болюча проблема і для Міністерства охорони здоров’я, і для громадян. Завдяки активній позиції уряду Міністерство охорони здоров’я реалізує кілька національних програм, що дає можливість забезпечити хворих на туберкульоз специфічними ліками, онкохворих — препаратами першого ряду, ВІЛ-інфікованих, котрі потребують антиретровірусної терапії, хворих на цукровий діабет. Крім того, придбання кардіостимуляторів, штучних суглобів та розподіл їх по регіонах дає можливість якщо не вирішити проблеми з дорогими технологіями, то хоч пом’якшити їх гостроту.
Мені хочеться, щоб читачі правильно зрозуміли: те, що було сказано, — не оптимістична нота міністерства, це об’єктивна оцінка того, що робиться і дає свої результати. Водночас ми розуміємо, що чималий тягар під час отримання медичної допомоги лягає на бюджет пацієнтів або їхніх сімей. А що стосується перспективи існування безоплатної медицини, то ми впевнені, що за допомогою залучення механізмів страхування ми зможемо досягти того, що люди під час отримання медичних послуг не сплачуватимуть безпосередньо за надані послуги, а ці витрати перекриватимуться за рахунок частково бюджетних страхових фондів, частково — роботодавців, частково — громадян.
Стосовно благодійності. До благочинних внесків я особисто ставлюся позитивно — як до вияву гуманності громадян. Але ж вимагання доброчинних внесків із пацієнта, який іде на лікування, а тим паче, коли ця добровільність під примусом, — до цього я ставлюся вкрай негативно. Але поки що наша реальність така, що просто негативним ставленням до цього явища проблему вирішити неможливо. Потрібні кроки з боку Міністерства охорони здоров’я, місцевих органів виконавчої влади для значних структурних змін у функціонуванні системи, що і планується Міністерством охорони здоров’я за підтримки уряду та депутатів здійснити в 2004 році.
