Досліджуючи своє генеалогічне дерево, мешканець міста Радивилів Анатолій Малюжкович сягнув у минувшину аж на чотири століття! Більше того, натрапив на зачинателя роду — Петра Могилу, знаменитого поборника православної віри, канонізованого через три з половиною століття після своєї кончини.

Династія священиків

— У нашому роду здавна діти йшли шляхами батьків — ставали священиками, — розповідає Анатолій Малюжкович. — Їхня доля була і велична, і терниста, як от у дядька Андроніка та діда Костянтина. Першого більшовики розстріляли в 1921 році. Другого, який був обраний другим заступником Митрополита Київського і всієї України, засудили до розстрілу в 1938-му. А все тому, що вони не зреклися віри й обстоювали українську державність. Щодо їхніх родичів-попередників, то імена багатьох згадуються у «Волинських єпархіальних відомостях», які виходили у ХІХ столітті. Зокрема, є там і мій прародич Олександр Дашкевич, котрий народився в 1851 році й організовував церковну парафію у селі Перенятин. На щастя, церква, в якій він служив, збереглася й понині. Для мене вона — як реліквія і як згадка про славного представника мого роду.

До речі, донька Анатолія Антоніна закінчила духовну семінарію в Луцьку, одружена зі священиком. 

У своєму дослідженні Анатолій Малюжкович із своєю троюрідною сестрою — кандидатом філологічних наук Марією Білоус — докопалися аж до відомого церковного та громадського діяча ХVІ століття Петра Могили, від якого пішов рід Волосевичів, а від Волосевичів — Малюжковичів. Цікаво, що в минулих віках прародичі мали подвійне прізвище — Могила-Малюжкович. Сто років тому Микола Малюжкович, базуючись на архівних матеріалах, документально довів цей факт і навіть звернувся у відповідні інстанції із клопотанням про відновлення історично подвійного прізвища — Могила-Малюжкович. Але невдовзі вибухнула революція, всі зібрані документи загубилися, а потім у вирі трагічних подій уже було не до цього.

Пісні трьох століть

Реліквією з минулих віків у домі Анатолія Малюжковича є український пісенник, твори з якого звучать і понині — на фестивалях у виконанні радивилівських ансамблів та й із вуст самого господаря.

— Тексти в пісеннику — з трьох століть. Перший запис датовано ХІХ ст. А до нашого роду він потрапив від семінариста, щирого шанувальника пісенної творчості Прокопа Бичковського, на початку ХХ століття, — розповідає А. Малюжкович. — Він свого часу сватався до моєї бабці Євгенії, але отримав відмову. Втім, Прокіп не образився, а навпаки — прийшов до Євгенії з подарунком, отим самим пісенником, і сказав: «Якщо нам не судилося бути разом, то нехай біля вашого серця вовіки будуть мої пісні». Євгенія не раз опісля зроняла сльозу у цей збірник. Можливо, шкодувала про свій вибір. Можливо, її душу роз’ятрювали занотовані пісні. Зрештою вона вирішила, що ця рукописна книга має передаватися з покоління в покоління. І обов’язково представники кожного наступного покоління мають уписувати в нього нові українські релікти. Тож у пісеннику є запис мого діда, батька. Вписав туди і я свої тексти. А найбільш щемливими словами у ньому вважаю «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», датовані 1942-м, коли над нашою свободою нависла страшна загроза. А ще у пісеннику є вирвані аркуші періоду 30-х років минулого століття. Вони пов’язані з нашим національним гімном «Ще не вмерла Україна». Чому видалили цей текст? Бо довідалися про обшук, який мала робити польська влада. Такий обшук у нашому домі справді був, але жодної зачіпки для звинувачень поляки так і не знайшли. Хіба що в портреті Шевченка, який ніколи не покидав нашого дому.

Немедова доля пасічника

Особлива сторінка в родинному літописі Анатолія Малюжковича, звичайно, належить його батькам.

— Це були унікальні за добротою і щирістю люди, — згадує він. — Від батька за все життя я не почув жодного поганого слова. А він пережив чимало. Воював на фронті, при штурмі Кенігсберга був двічі поранений. Після виписки з госпіталю повернувся додому. Працював бригадиром у комунальному господарстві. Був пристрасним прихильником України. Не раз мені розказував, як у 1939 році на нашу землю прийшли перші «совєти». У тата, затятого пасічника, тоді було 80 вуликів. А ще він доглядав за 400 вуликами в іншого господаря. Отож, прийшли «совєти» — і давай ці вулики перекидати, нищити. Він їм каже: «Зараз осінь, там же меду нема. Навіщо ви це робите?» У відповідь ледь не отримав кулю в лоб... А ще від батька-пасічника в мене збереглася цікава реліквія — медогонка. Пройшло уже стільки літ, а вона й досі пахне медом... А про свою маму скажу, що вона була дуже мудрою жінкою. Свого часу працювала касиром у Рівному в фешенебельному турецькому ресторані. Відчуваючи, що наближається війна, порадила власникам продати заклад, ті так і вчинили, за що були вдячні мамі. Потім вона перебралася до Радивилова, де в 1946 році побралися з татом. Завжди вчила мене бути достойним у роботі та вірним Україні.

Як з’ясувалося, краєзнавчі дослідження — не єдине захоплення Анатолія Малюжковича. Також він ще й вправний травник.

Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА та з сімейного архіву А. Малюжковича.

Анатолій Малюжкович із сімейною реліквією — пісенником.


Репресований прадід А. Малюжковича в колі своєї родини.