Отримуючи пенсію інваліда, жінка-скульптор споруджує на свої кошти пам’ятники героям і дарує їх землякам
Кожний знаходить для себе своє захоплення у житті. Те, що робить Світлана Лелях, для багатьох просто незбагненне. За покликанням вона — художник і скульптор. А в душі — великий патріот своєї землі. Вірить, що тримається вона на людях, сильних духом. Щоб віддати їм належну шану, вона споруджує пам’ятники і меморіальні дошки. Сама. На власні кошти. А потім ще й уклінно просить, щоб прийняли її дарунок.
Якби у Світлани Лелях раптом запитали, до якої партії належить, чиї гасла підтримує, вона розгубилася б. Бо це ж треба вміти заслужити прізвиська «бандерівки» і «совєта» водночас. У чиновницьких кабінетах її часто просто не можуть збагнути — вічно вона з ідеями несвоєчасно. Тут день партизанської слави на носі, а вона відкриває пам’ятник воїнам УПА. Тільки повіяв інший вітер, вже заговорили про патріотизм національно-визвольного руху, так вона нове утнула — меморіальну дошку Герою Радянського Союзу. Знову ляпсус. Політичний. І чого носитися зі своїми пам’ятниками?
А вона пояснює, наче чужою мовою: це ж наші, українські діти, герої, котрі поклали життя за рідну землю. Це наша пам’ять і наш дух. Про них ніколи не можна забувати. І щоб не забули, робить пам’ятники, меморіальні дошки, барельєфи і... дарує їх.
Машина і дача —в обмін на пам’ять
У невеличкому Лисичому на Славутчині, де народилася і виросла Світлана у великій селянській родині, історія важкими чобітьми добряче потопталася по людських долях.
Ніхто її не просив, і слова не казав, але вона почала складати мартиролог загиблих односельців. Моторошно стало, коли нарахували півтори сотні лисичан, які пройшли через в’язниці, висилки до Сибіру і табори Колими. 88 з них не повернулися з цієї дороги. І ніде навіть імен їхніх не згадано.
Ну, хто згадає у селі про Яська Жогана? Хіба що кілька стариків. А Ясько був сільським ковалем, людиною знаною, поважною. Тільки після того, як репресували його разом з усією родиною, на ім’я Жоганів наче печать наклали. Від хати й сліду не залишилось. А обійстя так ніхто і не займав. Отож і вирішила Світлана, що на тому місці поставить пам’ятник усім односельчанам, котрі були репресовані у 20—50-і роки. Зверталася і до сільської, і до районної влади, і до спонсорів — давайте благе діло зробимо. Всі головами кивнули, та на тому й скінчилося.
А вона засукала рукави і давай лити білі стели, оповивати їх колючим дротом, вінчати мученицьким хрестом. Все жіночими руками зроблено. І навіть дзвін, що б’є на сполох, сама виливала. Жодної копійки не просила за свою працю. Але робота весь час переривалася, бо треба матеріали купувати. А за що? Вона не довго думала — продала свою машину і гараж. Все, що отримала, пішло на бетон і метал.
А рідне Лисиче мовчки спостерігало, як сама вивезла сюди і засипала кілька тонн щебеню під обеліск. Люди все ніяк не могли зрозуміти, чого хоче, для чого усе затіяла, кому і що показує і доводить.
Лише потім, коли пам’ятник відкрили і прочитали на його плитах такі викарбувані слова: «Пам’ятай про них, перехожий. Вони, знесилені і голодні, закривавлені і катовані, мріяли про мирне і щасливе життя. Пам’ятай про ті часи і зроби все, щоб не повторилася трагедія твоїх співвітчизників», — село наче здригнулося, прокинулося від довгого сну і забуття. І заплакало.
А напис заклейте скотчем
Одного разу майже випадково вона набрела на хрест неподалік від Стриганів. Хтось не побоявся і вивів на ньому, що тут лежать розстріляні партизанами вояки УПА. Ні імен, ні прізвищ, ні років життя. Вона й сама до пуття не знала, за що воювали, чому загинули, з ким боролись у 44-му, коли Славутчину вже було визволено від фашистів.
Почала шукати в архівах, розпитувати очевидців, цікавитись у місцевих краєзнавців. Чим більше дізнавалася, тим твердішою ставала в думці, що ці 127 молодих хлопців віддали життя за волю України. А коли так, земляки мають знати і пам’ятати про своїх героїв.
За роботу взялася майже підпільно. А для початку продала свою дачу — грошей на пам’ятник ніхто не давав.
І знову все від ескізу до встановлення робила сама. Підтримали її лише кілька наймужніших і найвідданіших друзів. Напередодні відкриття Лелях викликали, як кажуть, на килим. Не те щоб погрожували і сварили, але натякнули, що писати на пам’ятнику, що до розстрілу доклали рук партизани та енкаведисти, не треба. «А там вже викарбувано», — розвела руками скульптор. «Ну, то замалюйте чи скотчем заліпіть, але щоб на відкритті жодних написів, бо будуть неприємності. А ні — то плиту зовсім замініть».
Щоб не зірвати відкриття, вона готова була вже замінити плиту, і попросила надати хоча б півтори тисячі гривень на нову плиту. Але грошей не дали і знову порекомендували все заліпити. У відповідь на це вона цілу ніч карбувала на бронзовій стрічці слова пам’яті і скорботи. А своїх слів і переконань все одно не стерла і не зреклася.
Героя «розпинають»на рейках
Чого тільки не наслухалася і не натерпілася за цей пам’ятник — не хоче й переповідати. Каже, що тоді до неї міцно пристала назва «бандерівки». Вона не ображалася. Була переконана, що суть не в кольорі прапору, а в неосяжній силі духу, що веде людей на смерть заради своєї вітчизни. А щоб це довести, вирішила зробити меморіальну дошку землякові Героєві Радянського Союзу Степану Дікалову.
Зробила. Помчала до району: встановіть до 90-ліття героя. Ні, не встигли. Тоді, до Дня партизанської слави. Теж не змогли. Тоді, може, до дня міста?.. Один чиновник спересердя кинув: «Та що ви зі своєю дошкою носитеся? Он ще із Стриганами не всі до кінця заспокоїлися — ветерани пишуть, скаржаться. А ви вже з Героєм».
Місця для пам’ятного знака поки що так і не знайшлося. Запропонували вбити неподалік від кладовища дві рейки і на них закріпити дошку.
Ось уже більше року дошка, акуратно загорнута в полотно, стоїть в невеличкому коридорчику її квартири. Вона не просить за неї грошей. Вона готова сама вбити у стіну перший цвях. Дивно, але немає готових прийняти цей дарунок.
Десять гривень із конверта
Напевно, саме такі сильні духом і щедрі талантом люди, як Світлана Лелях, можуть робити такі подарунки. Вона б уже могла покинути ті пам’ятники та взятися за щось інше.
Вже почала на міді робити серію портретів українських митців, патріотів і просто своїх земляків, які потрудилися для рідного краю.
У товстій папці зібралася ціла серія ескізів для розпису посуду. Готує до друку альбом, куди ввійдуть не тільки художні роботи, а й вірші, котрі пише все своє життя. А ще хоче зробити у Нетішині, де зараз мешкає, персональну виставку.
А ще треба якось заробити на життя. От і робить меблі, шиє взуття, різьбить, випалює, чеканить...
І попри все знову робить... пам’ятник «Борцям за волю України». Центральну восьмиметрову стелу до нього вже вилито.
Обіцяли відкрити благодійний рахунок, зібрати кошти. Але коли це все буде? Та чи й буде? У допомогу не вірить, а від пам’ятника не зрікається і знову вкладає в нього всі свої доходи. А вони ж такі невеличкі. Світлана Мефодіївна пережила тяжку хворобу, кілька операцій, чотири автокатастрофи і нині живе на пенсію інваліда у 91 гривню. На спонсорську допомогу майже не розраховує. А от в людську щирість і щедрість вірить.
Хмельницький.
