Уже далекої осені 98-го з редакційним фотокором Сашком Клименком робили репортаж із наддніпрянського Комсомольська — місто готувалось до ювілейної дати. Як експеримент всеукраїнського масштабу нам показали кімнатку сімейної медицини, що містилася у дитячому садочку. Це було дійсно незвично, проте не формою — змістом. Хоча не полишала думка, що то все чергова показуха, якою нерідко «годують» столичних журналістів. Та ще незвично оптимістичними видалися слова головного лікаря міської лікарні Миколи Дубини, який запевнив, що така форма обслуговування населення не просто приживеться, а матиме наслідки, які докорінно змінять філософію медицини...
Наскільки пророчими видались його слова, засвідчила недавня зустріч, яка найперше підтвердила, що за п’ять років місцеві медики зуміли напрацювати чималий досвід і навіть стати лідерами у своїй галузі. Хоча починалося сходження, як зазвичай ведеться у нашій країні, з проблем...
Комсомольськ збудовано на місці відкриття покладів залізної руди. Нині 10 із 30 тисяч працюючого населення міста — робітники тамтешнього гірничо-збагачувального комбінату. Середній вік мешканців міста — 37 років, середня зарплата — 820 гривень. Безробіття у місті становить лише 0,26%. Усе ніби чудово, але... Наприкінці 90-х у Комсомольську почалися масові захворювання чоловіків на альвеоліт — до того нечувану хворобу. До цього часу за офіційною статистикою хвороба уразила 550 осіб. Над проблемою працювали фахівці вітчизняних НДІ та Іллінойського університету США. До речі, «Голос України» оперативно і постійно інформував своїх читачів про перебіг і наслідки цієї надзвичайної події, хоча істинні причини захворювання так і не встановлено. Вважається, що до масового захворювання могла призвести питна вода, яку місто споживає з Дніпра. До того ж промисловість щорічно викидає в атмосферу шість тонн забруднюючих речовин. Таке екологічно небезпечне навантаження й стало поштовхом для вжиття заходів щодо поліпшення ситуації. Провівши опитування населення про стан медицини, міський голова Олександр Попов, міська влада та медики розробили й почали впроваджувати «Концепцію з забезпечення міста медичною допомогою в період фінансово-економічної кризи», що дало змогу «вибити» з МОЗ України наказ щодо впровадження сімейної медицини. Як експерименту...
Першими відкрили Дмитрівську сільську амбулаторію, затим в мікрорайоні Низи, де почав практикувати відомий нині лікар Микола Файда. За ними у віддаленому мікрорайоні Піски засвітилася «Лабораторія загальної практики — сімейної медицини» подружжя лікарів Дяченків. Лідія Борисівна та Микола Григорович — лікарі з двадцятирічним стажем роботи. У своє призначення в реформуванні медичної галузі вірять. Влада виділила подвижникам у безоплатну оренду п’ятикімнатну квартиру. Тут працюють щодня з 8-ї до 18-ї години. Кожен обслуговує до 600 сімей, або по 1800 пацієнтів. На своєму робочому місці вони — педіатри, терапевти, геронтологи, лори, окулісти та лікарі стаціонару, де на двох ліжках по кілька годин проводять лікування чотирьох-шести осіб. Їм допомагають три наймані працівниці — дві патронажні й маніпуляційна сестри.
— Щодня ми з дружиною приймаємо до 30 хворих, у період загострення вірусних епідемій — до 60-ти — каже Микола Григорович, — за таке навантаження отримуємо зарплату на рівні лікаря-хірурга чи анестезіолога. Додаткові кошти для амбулаторії можна заробити за рахунок додаткових послуг — масажу, рефлексотерапії тощо. Для пацієнтів прийом і лікування безкоштовні. Цим опікується міська казна. Втім, за неякісну роботу можна втратити частку заробітку.
Відома річ, що сімейному лікарю працюється важче, ніж лікарю в поліклініці. Навантаження і відповідальність незрівнянно більші. А ось пацієнту мати «свого» лікаря вигідніше. Бо медик, який веде не одне покоління сім’ї, знає її спадковість, мікроклімат, і лікуватиме ефективніше. До того ж ходити до знайомого лікаря у своєму будинку чи приймати його вдома завжди зручніше, ніж до різних фахівців у поліклініці. А ще до «свого» лікаря можна звернутися будь-коли.
— І не заважають такі пацієнти?
— Ні. Якщо говорити про те, що заважає працювати, то це — неувага багатьох людей до власного здоров’я: приходять на прийом тоді, коли і за скальпель братись пізно. Та це проблема швидше соціального характеру. Багато часу забирають звіти, які мусимо здавати щоквартально. Я не проти звітності, але проти форми, у якій це робиться. Не вистачає і законодавчої бази для роботи. Тому все поки що тримається на місцевій ініціативі...
Коли заходить мова про медиків, я завше пригадую мудрі слова, які сказав земський лікар у відомому фільмі: «Коли лікар ситий, то й хворому легше». Що тут додати? Єдине, по темі. Нині на Полтавщині працює 35 кабінетів та 48 амбулаторій сімейної медицини. Усі лікарі дотримуються вимог «Хартії сімейної медицини».
Полтавська область.
