(Отак і живемо, рік за роком, вік за віком)

Не розумію, якого ще життя може бажати селянин, крім того, що є нині? Ніхто силоміць не заганяє в колгосп чи, навпаки, в шахту. І кожен вільний обробляти землі стільки, скільки хоче й подужає. А може не обробляти, вибравши інше заняття до душі. І все, що він надбає, належить йому. Ніхто не загадує, коли орати, що сіяти, коли збирати, а головне — що робити із зібраним врожаєм: хочеш — сам споживай, а хочеш — продай або так роздай. І при цьому навіть податки не треба платити!

Та якби моєму батькові про таке хтось сказав, він не повірив би, що так взагалі може бути. Все життя батько горбачив на землі. Орав її, як він колись казав, ще «за старої економії», коли земля була частково общинно-надільною, частково — поміщицькою, а частково — казенною, царською. Потім були революція, неп, розкуркулювання, колективізація... Худобу й реманент забрали в колгосп. Ясна річ, не добровільно люди туди йшли й худобу свою вели. До всіх суспільних колотнеч батько ставився, як до вибриків погоди. Поламав вихор яблуні, а град вибив посіви — отже, треба берегти, що лишилося, та дбати про завтрашній день. Допомоги не було звідки чекати. Змінювалися влада, форми власності, господарювання, управління, але за всіх пертурбацій батько робив одне й те саме: орав землю, косив і молотив збіжжя, порав худобу, за що мав собі за будь-якої влади шматок хліба, кружку молока, а на косовицю — чвертку сала, щоб коса до трави не прилипала, на Різдво та Великдень — кільце ковбаси, на Спаса — яблука та мед. Не більше, але й не менше. Пенсії отримував 12, потім 20 рублів.

Моя спеціальність — механізатор широкого профілю, у вісімдесятих заробляв у колгоспі до двохсот карбованців на місяць. Міг купити хліба або покласти гроші в ощадкасу, бо крім хліба та ще схожих на клейстер карамельок у сільській лавці майже нічого не було. Хтось із селян за радянської влади знав інші розкоші? Тоді хай розкаже, в якому то було краї, цікаво ж бо послухати людей бувалих. Я ж пам’ятаю і мовлю про життя в Радянському Союзі, зокрема, в тому краї, що називається Україна.

У 1990-му я взяв в оренду 4 га землі, як тоді казали, невдоб: трохи болота, трохи випасу, трохи горба, такого, що можна орати. Земельного паю мені не попало, бо хоч і батько, і я все життя працювали саме на цій землі, проте вийшло так, що за кілька місяців перед розколгоспненням я змінив місце роботи. Землю наділяли лише тим, хто на момент розпаювання числився членом колгоспу, незалежно від того, скільки і як працював у ньому: ніч, тиждень чи рік. Так само й майно колгоспне паювали, не озираючись, хто в колгосп прийшов з худобою, плугами, возами, будівлями й віялками-сівалками, а хто — з щербатою ложкою, яка й була його головним робочим інструментом. Згадую про це не скарги ради, а для ясності. Бо землі неораної навкруг й оком не обняти, були б руки та бажання її орати. Але пристрасті нині нуртують не за право орати землю, а за право привласнювати її й продавати, тобто, щоб хтось, дужий та багатий, її обробляв та мене, бідного й немічного, годував.

Я також не проти власності на землю, хотів, щоб і моя ось тут була. Але тут одне з двох: або ти працюєш на землі, або ходиш шукати закону та правди, і тоді працювати вже ніколи. Я вибрав працю, бо тут мої зусилля дають принаймні зримий реальний результат. Ось подивімося, як воно в житті виходить. Поки ти ореш землю, то наче вона твоя. Але й то умовно, бо в торбу чи за пазуху багато її не сховаєш і в скриню не замкнеш. Потім оре інший, і вже той інший вважає цю землю, разом із небом у журавлях над головою, своєю. Врешті, кожному кладуть на груди його персональну пайку, яка нікому ще малою не здалася. І мало хто згадає, де і яку землю небіжчик вважав своєю власною.

Яке моє суто юридичне право на землю, яку обробляю, останнім часом мене мало хвилює. На жодну грудку землі я не ставив печатки «Моя», й робити цього не збираюся. Не тому, що такий щедрий вдався, а тому, що не бачу в цьому великого сенсу. За право власності на землю було багато жорстоких змагань, але ці змагання принесли людям неспокій і горе, а не радість та достаток. Іноді читаю чи бачу по телебаченню, як хтось із фермерів аж надривається, доказуючи своє право приватної власності на кілька гектарів землі. Їм здається, що змагаються вони за велике дармове багатство, нетлінне й незнищенне, немов казковий нерозмінний карбованець, якого вистачить на дітей і внуків, але не розуміють того, що женуться за тінню, за примарою. Ще інший прямо каже, що хоче щось вагоме й реальне передати у спадок дітям. Що ж, земля, справді, вагома, більше мішка навряд чи хтось здужає понести, але яка з того радість? Прибуток з землі вроджується не сам собою, а тоді, коли на ній багато й з толком працювати. Достаток і прибуток з праці вроджується, а не з землі, і в цьому вся суть. А працювати можна будь-де: на будівництві, в лікарні, на заводі, в банку чи відкрити власну справу. Ніде за працю не платять менше, ніж у селі. Так було, так є, так, може, й мусить бути. А коли хтось вважає землю реальним багатством, нехай озирнеться навкруг себе, не треба й історію перечитувати! Адже на наших очах поділили всю землю, а на додачу й усе те, чим цю землю обробляти, — і що? Шість з половиною мільйонів нових землевласників уже можна вважати щасливими багатіями? Чому ж тоді нові землевласники-скоробагатьки мало веселяться, радіючи, а багато стогнуть та плачуть?

Я ще можу уявити якогось папірця з печаткою, в якому буде записано, що ось ця левадка з верболозами й осокою, і он той горбик, де цього року збираюся садити картоплю, є моєю непорушною приватною власністю, яку я маю право продати або передати у власність дітям. Але записане на папері право й реальна можливість — далебі не одне й те саме. І річ навіть не в тому, що можуть прийти нові більшовики й скасувати це право. Суть зовсім в іншому, а саме в тому, кому й для чого потрібна ця земля? Скажімо, ні орати цю землю, ні навіть косити тут осоку ніхто з моїх дітей не буде за жодних обставин. Так само я не можу уявити оригінала, котрий з доброго дива заплатить живі гроші за право власності на цю землю, тобто за право її обробляти. Не бачу комерційного резону в такій ось операції: викласти наявні гроші, щоб купити за них землю, насіння, добрива, техніку, потім виростити ячмінь, продати й мати гроші. Більше, ніж виклав за землю й усе інше. Навряд чи на такій комерції можна мати надійні бариші.

Нині плачу за землю помірний податок, працюю на ній, скільки маю сили й хисту, маю з усього цього надійний шматок хліба з маслом. Скільки саме, розповім, не криючись. Живеться мені не голодно і не холодно, краще, ніж було в колгоспі, але не так добре, щоб хтось спокусився викласти власні гроші за таку долю. Якщо ж хтось надумає купити землю й обробляти її наймитами, такого майже напевне чекає розчарування: ризикова то річ — господарювати на землі наймитськими руками. Втім, коли новий власник землі набиратиме наймитів, то, може, й мене не обмине, працювати вмію, та й трохи вже заскучав за вихідними, відпустками, лікарняними. Наймитування злякає хіба того, хто не скуштував самостійного господарювання...

Отож, міркую, якщо доведеться цю землю привласнити й передати в спадщину дітям, то за неї не штовхатимуться в черзі покупці, а тому діти біля неї і не нагріються, і не наситяться. А от спокуса трошки порозкошувати, не працюючи на землі, а переторговуючи нею, багатьох збиває сьогодні з пантелику, хоча кожному й відомо: хто сподівається доношувати батькові чоботи, той все життя ходить босоніж. Земельку, врешті, не ми створили, відтак вона не зовсім щоб наша, а, кажуть, Батькова, Божа, і Отця Небесного, між іншим, ніби не скасовували, тому ранувато ми заходилися за чуба один одного тягати, батьківщину діливши... І чи не тому ми босі, що без кінця батькове ділимо? Я так думаю, для всіх ця земля, включно з тими, які літають та повзають.

Хочете більшого достатку? Менше працюйте

Кожен крок до розширення господарства просто змушував поступово відмовлятися від того, що з діда-прадіда росло на городі та водилося в хліві. На перший погляд, це начебто зручно: усі потрібні для власного споживання харчі, наприклад, овочі, фрукти, ягоди, а також яйця, м’ясо, сало, навіть мед, виробляти на власному городі, а не купувати. А ще можна згадати, як колись сіяли коноплі, ткали полотно й шили з нього штани й фарбували в бузині...

Здається, можна жити чи виживати, не беручи участі в товарному обміні. Саме це й намагається робити більшість наших селян. Але що з цього виходить? Селяни, справді, мають власне сало, яйця, молоко. А от хліб, цукор, олію, крупи з макаронами доводиться все купувати. Не кажучи вже про заступ, граблі, телевізор, велосипед... Утім, щоб щось купити, треба щось продати. І селяни продають з двору те, що за старого режиму називали лишками. Банку молока, десяток яєць, кілька пудів картоплі, частину вгодованого поросяти. До такого господарювання звикли, то, може, так і треба? Але ж це просто несусвітня дурниця! Виходить, що в кожному дворі — багатогалузеве, багатопрофільне господарство: овочівництво, садівництво, тваринництво (м’ясо-молочне та свинарство), птахівництво тощо. При цьому кожен з напрямків потребує свого обладнання, свого специфічного кормозабезпечення, врешті, особливих агротехнічних і ветеринарних знань, без яких у будь-якій справі не можна здобути успіху. А як реалізується цей товар чи лишки? Ось звична картина: над дорогою під власним двором сидить тітка й продає банку молока, десяток яєць, вінок цибулі. Якщо пощастить, то вторгує за вечір кілька, іноді — кількадесят гривень, хоча за той час, поки вона продає свій «товар», можна виробити вдесятеро більше цього самого товару, який потім гуртом продати за на третину дешевшою ціною! Втім, з цього починав і я. 

Сперш і в моєму дворі й мукало, й хрюкало, й кудкудакало. Але прибутку з цього не було жодного, тож я почав міркувати. Щоб виростити двійко поросят, потрібно більше тонни різного корму, який ще треба засмачувати молоком та кисляком. По всьому я впродовж року мав власну солонину — м’ясо та сало. Але вже кілька років я зовсім не тримаю свиней, але, продавши молоко, купую м’ясо й сало, коли хочу, яке хочу й скільки хочу. Так само і яйця, масло, сметану. Останнє може здатися дивним, бо маю власні корови. Мені ж дивним здається інше: навіщо в хаті потрібні глечики, макітри, банки із закислим молоком? А тепер трохи розрахунків, що, почім і як воно виходить.

Тримаю чотири добрі корови. Точного обліку, скільки дає кожна з них, не веду. Щодня на молокоприймальний пункт здаю приблизно на 100 — 130 гривень свіжого молока. Зимою молока менше, але воно дорожче, влітку — навпаки. За місяць у середньому виходить на три-чотири тисячі гривень реалізації, а за рік — на 40—60 тисяч. Цифри ці досить приблизні. Не тому, що хочу щось приховати, а тому, що не веду точного обліку, не бачу в цьому сенсу, адже це все моє, і я нікому не звітую. А щодо реалізації, то раз на раз не випадає, якийсь тиждень збираю сметану та сир, потім відвожу на Київ, а це вже зовсім інша ціна й результат, але інші й витрати. Але, знову-таки, не бачу сенсу вести точну бухгалтерію. Далі з цих грошей треба купити солярки, насіння, засоби захисту рослин, жому, заплатити за електроенергію. Дома лишається ще молоко для власного споживання, крім того, чотири корови — це й четверо телят щороку. Тримати телят довше, ніж два-чотири тижні, невигідно, бо теля за день випиває 6 літрів молока — його приріст коштує менше, ніж молоко, яке воно випило. Продавати молоду телятину також невигідно, і вона йде на власне споживання. Одне теля в рік лишаю для оновлення стада. У підсумку, доход з господарства у кілька тисяч гривень на місяць можна вважати чистим прибутком. Для розкішного життя цього мало, але достатньо для того, щоб нормально харчуватися й за потреби обновляти одяг та взуття.

Суть же цієї малої спеціалізації в тому, що на догляд чотирьох корів я витрачаю не набагато більше сил і часу, ніж раніше тратив на одну, а загалом доглядати чотири корови простіше й набагато вигідніше, ніж одну корову та одне порося, та десяток курей, та стільки ж кролів. Те саме й стосовно асортименту городини. Бо простіше й дешевше щось купити, ніж усе потрібне для столу вирощувати самому. І навпаки, якщо все вирощувати самому, тоді не лишається часу й засобів для розширення й удосконалення товарного виробництва. Тут уже напрошується навіть ширший висновок: хто не хоче розпрощатися з натуральним господарством, той нехай облишить мрії про краще життя.

Чи міг би я мати вдвічі-втричі більше доходу? Певна річ, що так. Чотири корови я видоюю за 40 хвилин. Цим же апаратом за годину можна видоїти шість-сім корів. Отже, можна збільшити стадо, але тоді треба розширити приміщення, придбати нову техніку, взяти в оренду ще землі. Простіше кажучи, бажання бути багатим повинно забезпечуватися готовністю працювати й турбуватися про примноження свого багатства. Якщо казати відверто, то в мене ця умовна лінія рівноваги «хочу-можу» проходить на рівні чотирьох корів та чотирьох гектарів звичних для мене невдоб. Врешті, мені за шістдесят, і не лише мої можливості, а й бажання не спонукають гнатися за більшим.

Технічне забезпечення? Жодних проблем

Головна моя машина — це майже сорокарічний трактор Т-25. За час фермерування один раз я його капітально відремонтував: замінив поршневу групу (дрібних ремонтів, що потребують лише праці, я не рахую). Після такого ремонту, якщо не трапиться якоїсь несподіваної поломки, цього трактора вистачить ще років на п’ятнадцять-двадцять. Усе інше: плуга, борону, сівалку, косарку, обприскувача, причепа, циркулярку, млина тощо я змайстрував з різного брухту. Наприклад, розламану дискову чотирисекційну косарку переробив на двосекційну, те саме — з сівалкою та іншим причандаллям. Звісно, перетворювати брухт на робочі знаряддя — то чимала морока, буває, запрацюєшся так, що забудеш про п’янку, але вибору немає. Звичайно, і мені хотілося б мати новенького трактора, та ще якби задурно й з кабіною, щоб сонце не смажило й дощ не мочив...

Взагалі, як на мої спостереження, нині у селі, особливо молодим і завзятим, можна добре жити й заробляти. Лише від самого початку розраховувати слід тільки на себе й не сподіватися, що тобі, як було за часів Союзу, держава поставить техніку, пальне, міндобрива, комбікорми, або виділить на все це, а також на зарплату, гроші, які не треба повертати, а лише слізно розказати, чому вони пропали.

Чи важка селянська праця й доля? Давайте поставимо запитання по-іншому: а чому вона повинна бути легкою, за чий рахунок? І коли й у кого вона була легкою? Хіба, у того, хто на возі їде та повйокує, вередуючи, але не в того, хто тягне того воза. Наді мною немає ні наглядача, ні погонича, я працюю, скільки хочу, коли хочу і як умію. Я вільний працювати більше й по-іншому або не працювати зовсім. Якщо є успіх, то це мій успіх, а коли невдача — це також мої проблеми. По-моєму, це справедливо. За одне сумно: якби ці зміни — та років на двадцять або хоча б на десять раніше.

Кузьма БАКАН. (Ім’я вигадане, бо не про себе особисто хотів розповісти, а про життєву ситуацію, про ставлення до буття дрібного селянського господаря).

Чернігівська область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.