Чому незалежність, на яку покладали так багато сподівань найкращі представники народу, його еліта — вчені, насправді виявилася химерою, що насміхається над ними — розумними, освіченими, мудрими? Чому вони стали непотрібні державі, викинуті на узбіччя життя і животіють нині на мізерні зарплати та пенсії? Чому незатребувані їхні знання? А якщо ці знання і затребувані, то оцінює їх наша незалежна держава до ганебного вбого.

Чому? Як вони взагалі живуть нині — вчені, доктори наук, професори? Запитайте в них, і ви почуєте чимало гірких слів не лише про злиденне їх існування, а й думки, які держава не підтримує фінансово. Це лише звучить гарно, що художник (читай — і вчений також), щоб творити, має бути голодний...
Дискусію на ці теми «Голос України» розпочинає з роздумів професора з Херсона, доктора технічних наук Валерія ЧугІна.
Злидні в кишені...
Міністерство освіти України встановило однаковий оклад для всіх професорів, докторів наук, не враховуючи фактичний внесок кожного в науку й освіту. Він у 10 разів менший, ніж у Китаї, у 50 — ніж в Європі та в 100 разів менший, ніж у США. Найвидатніші інтелектуали там отримують 500 тисяч доларів на рік. Їхні імена є візитною карткою університетів, приваблюють абітурієнтів, які вважають за честь одержати освіту в таких вузах навіть за чималу плату.
А наша держава спроможна фінансувати лише зарплату виконавців. На сировину, обладнання, апаратуру грошей не дають. Засоби досліджень — на рівні «кам’яного віку». Наука як така не має національних кордонів, її результати належать людству! Саме тому здоровий глузд, почуття відповідальності перед наукою, бажання встигнути реалізувати ідеї, здатність створювати найновітніші технології змушують учених залишати Україну й створювати прибуток іншим державам. Адже злидні в кишені суперечать багатству в голові. Здатність генерувати ідеї в будь-яких умовах дана людині від Бога. Це особливий талант, і його як національне надбання корисно плекати. До 60—70 років ця здатність на основі досвіду проведених досліджень, роздумів досягає апогею і може принести максимальну користь людству, а конкретній державі — колосальний прибуток. Будьмо реалістами: ми можемо будь-якої миті піти з життя в інший світ. А яка користь від невисловлених і нереалізованих ідей?
Щоб принести прибуток, треба спочатку народити наукову ідею, а щоб її реалізувати, необхідні гроші для придбання сировини, обладнання, дослідницької контрольно-вимірювальної апаратури. В Україні ніхто не дасть грошей на цей початковий етап розробки кінцевого виробу. Усім грошовитим людям давай уже готовий продукт. Тож учені потрапляють в безвихідь: щоб отримати інвестиції, треба надати готовий продукт, а щоб його виробити, необхідні сировина та обладнання. Щоб їх купити, потрібні гроші. Чому найвигідніший бізнес: 1:10 — вкладення грошей у науку — у нас практично на нулі?
Щоб розірвати зачароване коло, потрібні початкові інвестиції, але їх можна отримати лише під час особистого контакту професора із зацікавленим і грошовитим підприємцем, та й то за умови, що той має розум, здатність глибоко й перспективно мислити, цінувати інтелект генератора ідей, спроможний приймати самостійне (без демократії під назвою «Лебідь, Рак і Щука») рішення про інвестиції.
Учений? А хто це?
Брак елементарних умов для розробки фізичного продукту залишає можливість лише для розробки наукової ідеї (але тільки за письмовим столом!) на основі аксіоми: творець не може не творити. Про високий рівень наукових ідей наших учених свідчить «природний інтерес» за кордоном: наші висловлені й опубліковані наукові ідеї перекладають англійською, аналізують, оцінюють і успішно реалізують без нашого дозволу.
Але потрібно віддати належне не лише прагматичності, егоїзму, а й благородній діяльності зарубіжних організацій. За видатні роботи українських авторів висувають на здобуття срібних і золотих медалей, їм пропонують посади у вищих органах міжнародних дослідницьких організацій, їх запрошують на конгреси, їх біографії друкують у спеціальних збірниках. І все це на тлі цілковитого нехтування працею і принизливих умов життя вчених в Україні! Я знаю відомого за кордоном українського професора, в якого немає домашнього телефону, автомобіля, звичайно, також. А його представлено до нагородження золотими медалями в Англії та США, він отримав пропозицію бути співкерівником докторських дисертацій в університеті США, головою сесії Всесвітньої конференції. Від усіх пропозицій довелося відмовитися: грошей на квиток він не зміг зібрати.
Або: на останню наукову конференцію з композитів у США лише два інститути в Києві спромоглися профінансувати чотирьох доповідачів, тоді як Білорусь, Польща, Ізраїль забезпечили участь п’ятьох доповідачів, Чехія і Словаччина — вісьмох, Росія — десяти. Окрім того, успішно працюючи з цієї проблеми в дев’яти країнах світу, в конференції взяли участь 32 наші співвітчизники. Адже саме на міжнародних конференціях налагоджуються корисні контакти з колегами! Та й провідні фірми світу уважно стежать за найновішими ідеями, що подаються як доповіді на міжнародних конференціях. Практично безплатно вони знаходять висококласних фахівців у цій сфері діяльності й у потрібний момент пропонують їм найкращі умови для реалізації цікавих ідей.
Не бажаєте кредит
Цікаво, а як ставляться до професорів наші потенційні інвестори — крупні бізнесмени й банкіри? Чому досі не встановлено прибутковий контакт, корисний для обох сторін, для держави? Розглянемо деякі психологічні моменти цих стосунків.
«Новий українець» не змигнувши оком спроможний за вечір витратити 10 тисяч доларів у казино, але йому й на думку не спаде надати спонсорську допомогу вченому для проведення досліджень, закупівлі сировини, апаратури, участі в міжнародній конференції, в церемонії нагородження. За кордоном вважається нормальним вчинком: автор іде до банку та бере під ідею кредит. Який професор у нас братиме в борг велику суму? Чим він її забезпечить? Мізерною зарплатою? Який банк надасть великий кредит під голу наукову ідею?
Досвід переконує, що співробітники банків, фірм обгрунтовано (на перший погляд) вимагають від ученого заповнення стандартних даних з бізнес-плану: собівартість, ціна, прибуток, термін окупності, ринок збуту. Вони не бажають розуміти, що на такі запитання може відповісти лише розробник звичайного відомого продукту за трохи зміненою технологією чи з легко доступних матеріалів. Найзначущіші наукової ідеї не дають змоги відповісти точно на ці запитання. А саме такі новації забезпечують прибуток 1:10. Можна лише подивуватися начебто звичайному запитанню: «А який ринок збуту для вашого виробу?» Приміром, йдеться про необхідний виріб для армії, поліції, тобто про необмежений обсяг збуту продукту на багато років. Зацикленість на стандартному бізнес-плані, брак гнучкості мислення, небажання бачити далі власного носа вражають і засмучують.
Буде контакт
Як організувати контакт «учений—бізнесмен»? Дивує менталітет співробітники банків та фірм. Вони так само щиро, як і короткозоро вважають, що вчені мають ганятися за фінансистами. Тобі як відома прагматична думка: «Гроші мають робити гроші», згідно з якою обов’язок бізнесменів — шукати перспективні розробки вчених. Це вони мають шикуватися в чергу до вченого, пропонувати найприйнятніші для нього умови роботи та життя, заздалегідь казати про матеріальний свій інтерес до співробітництва. Коли рекомендують бідному професору шукати спонсора для своїх розробок, забувають про те, що він добре усвідомлює потужність і можливості свого мислення, цінність своїх ідей. Йому соромно і ганебно просити милостиню, маючи в голові та на руках вельми вигідні стосовно комерції розробки.
Потрібно налагоджувати вигідний контакт «професор—бізнесмен» на рівних партнерських умовах. Кому кого шукати простіше, зручніше? Тут треба мати на увазі ще одну типову рису одиноких, самодостатніх учених: вони скромні, сором’язливі, легко вразливі, вимагають ввічливого, делікатного поводження, їхні можливості в організаційному плані обмежені. Інша справа — бізнесмен: активний фізично, має штат виконавців, численні знайомства серед «корисних» керівників. Ось йому і карти в руки: шукай, але не просто професора (як і в будь-якому стані рівень «професорських знань та здібностей» істотно різниться), а професора з ім’ям, визнаного авторитета, якому можна довірити гроші.
За що платити
Коли бізнесмен звертається до професора по допомогу, то, природно, спочатку обіцяє пристойний гонорар. А яка звичайна реакція на рекомендації професорів наших бізнесменів? «Ви ж ще нічого не зробили, ви лише порадили. За що платити?» З’ясовується, знання, інформація з точки зору бізнесмена нічого не варті у грошовому виразі! Втім, коли вони звертаються по консультацію до юриста чи лікаря, то спокійно оплачують їхню працю заздалегідь, незалежно від майбутнього кінцевого результату (+,-).
Типовий також короткозорий погляд на професора лише як на професіонала у вузькій галузі знань. Повз свідомість бізнесмена, державного діяча проходить найцінніша якість ученого — здатність до глибокого мислення, відпрацьована роками методика аналізу поставленого завдання, що дає у підсумку його оригінальне й нестандартне розв’язання. Розумний і далекоглядний господар прийме на роботу професора з такою якістю розуму без будь-яких обмежень робочого дня лише для того, щоб іноді в потрібну критичну й відповідальну мить мати право на можливість порадитися з ним. Солідне місячне утримання професору нібито за очевидну «бездіяльність» окупиться сторицею під час прийняття бізнесменом несподіваного, нестандартного рішення проблеми, що його підказав професор, навіть якщо він професіонал у іншій сфері діяльності.
Шановні бізнесмени, банкіри, міністри, губернатори! Чи може хто-небудь із вас пригадати випадок, коли звертався по пораду до поважного вченого (не начальника і не лише в Києві)? А чи знаєте, до кого слід звернутися по консультацію під час прийняття рішення з якоїсь проблеми? Чи знають міністр, директор підприємства відомих учених хоча б у своїй сфері діяльності? Як можна приймати особливо значущі рішення, не цікавлячися їхньою думкою? А потім всі дивуються: це не врахували, цього не передбачили... Коли нарешті державні діячі зрозуміють невикористовувану істину: індустрія науки є рівноправна галузь народного господарства. Адже нині економіка країни не має цілої галузі! До того ж  своєрідної, що поєднує величезний ризик і найвищу прибутковість (законну!) на основі вияву високого інтелекту...
Є ще й меценати...
Об’єктивна сучасна реальність нашої країни: бідна держава не в змозі з повітря фінансувати в належному обсязі ні охорону здоров’я, ні культуру, ні освіту, ні науку. Але ще в 30-ті роки I століття до нашої ери Гай з роду Цільніїв на прізвисько Меценат добре розумів важливість відомих інтелектуалів свого часу: філософа Марка Теренція Варрона, історика Тита Лівія, поетів Публія Вергілія Марона, Квінта Горація Флакка, створивши їм матеріальні умови для життя та творчості. В підсумку виграли всі: інтелігенти одержали можливість творити в гідних їх рівню матеріальних умовах, а Меценат став поважним і відомим громадянином, не посідаючи до того ж якихось посад.
Невже в Україні немає сильних, глибоко й перспективно мислячих осіб з правом самостійного вирішення питання про значні грошові інвестиції у вельми прибуткову, але ризиковану справу? А з чого почати? Звичайно, зі знайомства. Бізнесмену, банкіру, міністру, губернатору, директору слід дати можливість узяти до рук щорічний спеціальний довідник про вчених України (не про начальство) на кшталт «Хто є хто», познайомитися спочатку заочно з коротким резюме про сферу діяльності, реальні заробітки, відзнаки, персональну філософію доктора наук, професора, академіка. Потім треба організувати особисте знайомство. Попереджаю: влаштовувати велелюдні з’їзди, наради марно. Бо поставлять нікому не потрібну позначку про начебто проведену роботу, а Її Величність Справу не реалізують...
Валерій ЧУГІН,доктор технічних наук, професор.
 
Від редакції. Готуючи статтю професора Валерія Чугіна до друку, редакція, як завжди в таких випадках, погоджувала з автором деякі зміни та редагування окремих глав, заголовки. Від нього надійшла відповідь, яка, вважаємо, додасть ще певну інформацію до проблеми, порушеної у статті: «Одержав вашого листа. Згоден на публікацію у скороченому й відредагованому варіанті. Єдине, що бентежить, це слово «подайте» в заголовку. Я ніколи ні в кого нічого не прошу, бо моя гідність вище того. Принизливо вимовляти: «Подайте!» Я злидар у фінансовому плані, але багатий духом і розумом. Мені 65 років, живу на околиці Херсона вже впродовж 20 літ. Не маю телефону, газу, каналізації. Зате є свіже повітря! Щоправда, мені соромно перед колегами з США та Європи, коли я не можу повідомити їм номер домашнього телефону. Оскільки різниця в часі, приміром, з Америкою велика, то вони не можуть телефонувати мені на роботу. Намагаюся розв’язувати цю проблему з допомогою зятя. Спілкування електронною поштою здійснюю з інтернет-кафе на поштамті, тому перевіряти й надсилати повідомлення можу один-два рази на тиждень. Тож і вас прошу вибачити за затримку з відповіддю. З повагою, професор Валерій Чугін».
У редакції коментарів немає...