Нова сила

— Великий Бичків для Рахівщини все одно, що Петербург для Росії, — кинув жарт Юрій Берінде, сільський голова сусідньої Білої Церкви, де живе більшість румунів.

У жарті — частка істини. Під час першої світової війни російські війська дісталися Закарпаття, а у Великий Бичків зайшли кубанські козаки. Гуцули кубанців зустріли з радістю та допомагали підводами і волами. Коли ж козаки відступили, солдати австро-угорської армії, як пише в історичному дослідженні «Таким життя творили люди» Василь Попович, 600 бичків’ян «загнали» у школу і там жорстоко катували та мордували за симпатію до російської армії і «зраду святостефанівської корони». Трьох односельців —Михайла Британюка, братів Михайла і Дмитра Підмалівських —  повісили.

Пам’ять про трагедію селяни закарбували у народній творчості:

Знімок справді зберігся: троє односельців висять на шибеницях і на їхньому фоні позують браві вояки. Не публікуємо його з етичних міркувань.

На минулих виборах селищним головою бичків’яни обрали пані Одарку Зеленко. І що дивно, на безальтернативній основі.

— Добра добувши, коращого не шукай, — коментує цей факт голова райради Микола Беркела.

У пані Одарки — складна доля. Замолоду поховала чоловіка. Залишилася сама з двома синами. Коли молодший виріс до юнака, провела і його в останню путь.

За радянських часів працювала секретарем селищної ради. Згодом кілька років пізнавала в Чехії смак заробітчанських хлібів, але й досвіду набиралася. Отож іншого голови бичків’яни не бажали. Однак і кандидатка мусила мати неабияку відвагу в серці...

На багатьох будинках селища ще й досі видно, до якої лінії дійшла вода. Тиса тоді піднялася на 6 м 31 см. Загалом постраждало 377 домогосподарств, або кожне сьоме обійстя села. Позносило мости, розмило дороги.

— Дякуючи Богові, біду потроху залікували, — каже пані Одарка. — Дуже держава допомогла. Усім потерпілим до одного виплачено компенсації. Збудовано і відновлено багато мостів, відремонтовано дороги, укріплено береги...

Розмовляємо на подвір’ї сільського музею. Селищний голова продовжує:

— Коли зійшла вода, тут на метр залишилося намулу з піску і каміння. Уявляєте, що це була за робота?..

Уявити було важко, дивлячись на музейне подвір’я: зелені килими молодої трави та розкішні чорнобривці.

Мабуть, тому й розмова на координаційній раді почалася з... культури на селі.

Голова райдержадміністрації Михайло Даскалюк, якому все це настільки близьке, як сорочка на тілі, бо до нинішньої посади працював головою райради, каже:

— Якщо з освітою та охороною здоров’я поступ відчуваємо — ліквідували заборгованість у зарплаті, працюють школи, лікарні, дитячі садки, влітку дітей оздоровлюємо, то з культурою важко. Навіть клуби не у всіх селах є. На мізерну зарплату бібліотекаря чи культпрацівника хіба хтось піде? Та й не одним клубом нині культуру міряти.

На столі пані Одарки лежить невеличка брошура. Напис: інформаційний бюлетень. Дізнаємося, що у Великому Бичкові мешкають 9420 осіб. У селищі чотири дитячі садки. Їх відвідує 140 дітей, яких доглядають 32 вихователів та нянь. У трьох загальноосвітніх школах, школі-інтернаті 270 педагогів навчають 1714 учнів. Є поліклініка, стаціонарне відділення на 50 ліжок, «швидка допомога», де працюють 125 медиків — лікарі, молодший персонал.

У селищі — 2200 пенсіонерів, 305 багатодітних сімей, п’ятеро сиріт, 13 інвалідів війни, 43 вдови загиблих військовослужбовців, 10 реабілітаційних громадян і навіть 10 чорнобильців.

У бюлетені є ще безліч необхідної інформації про соціальний склад бичків’ян, промислову та підриємницьку діяльність у селищі, розмір заробітної плати, розвиток торгівлі та послуг тощо. Є навіть поіменний список місцевих поетів, художників, різьбярів.

— Це вже культура, — гортаючи довідничок, мовила сільський голова Кобилецької Поляни Євдокія Павлюк.

— Дякуючи комп’ютеризації сільради, — задоволено каже пані Одарка, — ми такі інформаційні бюлетені оновлюємо кожного півріччя.

— На жаль, — зауважує голова райради Микола Беркела, — похвалитися цим можуть лише у Великому Бичкові. Завдяки підприємцям, що діють на території селища. Решта колег пані Одарки про комп’ютери можуть тільки мріяти. Однак це ж не вихід... Сільські ради досі залишаються прохачами.

Свого часу в селі виконавчу владу уособлював голова колгоспу, законодавчу — голова сільради. Секретар парторганізації пильнував ідеологію. Так було скрізь. Тепер усі струмки стікаються до сільського голови: економіка, закон, ідеологія.

Селищна рада — це ніби та само маленька держава з усіма її повноваженнями і функціями. Понад 11 тисяч таких маленьких держав розсипані по великій Україні, які очолюють сільські голови, демократично обрані своїми громадами.

— Це — нова сила, — переконаний Микола Беркела, — яка тільки на шляху до власного усвідомлення. Ми ж лише декларували самоврядування. Як гарний звук. Є десь там на Заході, хай і у нас буде... І лише тепер самоврядні принципи, відображені законодавчо, вкорінюються у життя та свідомість.

Прикро, що не навчаємо самоурядовців. Нехтуємо досвідом минулого, коли при обкомах і ЦК були партійні школи. Нині обходимося семінарами. А навчання вкрай необхідне. Стаціонарне, хоча б на кілька місяців з відривом від виробництва.

Пані Одарка повідомила, що у Великому Бичкові утворено житлово-комунальне підприємство. Є екскаватор, асенізатор, а начальник комунальної служби має власну машину, якою і вивозять сміття.

— Поталанило тим громадам, які мають за сільських голів жінок, — зробив висновок колега із села Кваси Василь Дімич.

Розмова спалахнула, як багаття від рвучкого подиху вітру.

— Найбільший сміттєвоз у районі — Тиса та її притоки, — кинув репліку невгамовний Білоцерківський голова Юрій Берінде. — Але ж у кожному селі має бути сміттєвоз. Як карета «швидкої допомоги». Та про це можна тільки мріяти. Як і про комп’ютерні центри. Тоді й культура буде інша.

Комп’ютери і сміття не зовсім уживалися поруч, та коли дискусія вщухла, голова райдержадміністрації Михайло Даскалюк сказав, що він уже внутрішньо прийняв рішення.

— Задіяти комунальні служби хоча б на 2—3 села. За графіком. Раніше був у районі «Сількомунгосп», тепер його нема. Треба повернути — знайти у бюджеті тисяч 150, — завершив міркування керівник району.

Сільські голови розмріялися. Відшукати б кошти та здійснити грошову оцінку землі. Для Великого Бичкова — це 30 тис. гривень. Щоб кожне село мало свій генеральний план, це ще по 30 тис. гривень. Пані Одарка окремо мріє про телефонну станцію, з якої можна було б додзвонитися хоча б до Ужгорода, не кажучи про Київ. А пані Євдокія Павлюк, сумовито глянувши на колег, мовила:

— Я серед вас — найбагатша. Маю оклад 140 гривень та 23 роки вислуги держслужбовця. Разом аж 380 гривень.

Почулося гірке зітхання:

— Хто придумав таку платню у сільрадах — 95 або 100 гривень?

— Нічого, — озвався сільський голова села Кваси. — Скоро всі розбагатіємо. Слухайте радіо, дивіться телебачення. На Закарпаття грізною хмарою туризм насувається. Звичайний і «зелений».

На хвилину запанувала пауза.

Розмову про туризм продовжимо наступного разу.