Що ж, історія, про яку розповіли, завершилася більш-менш добре. А скільки таких, що мають куди сумніший, навіть трагічний кінець? Про них не раз розповідав і «Голос України», констатуючи: наша країна залишає, по суті, своїх громадян, які йдуть у найми за рубіж, напризволяще. Як і державне майно, зокрема судна, що їх правдами й неправдами, часто-густо на вигаданих, необґрунтованих підставах, затримують, заарештовують, продають на аукціонах чи й просто привласнюють усі, кому лише не ліньки. Трапляється таке передусім тому, що, з одного боку, Україна не ратифікувала низки міжнародних конвенцій і перебуває внаслідок цього мовби поза міжнародним правовим полем, з другого —немає й відповідних вітчизняних законів, на які можна було б спертися, виручаючи з біди ті-таки судна або українських моряків. То ще добре, що панамське судно було в нашій гавані, й моряки, по суті, його затримали, а якби щось таке сталося за рубежем? Чи одержали б тоді люди зароблене, чи допомогли б їм дістатися домівок? Важко відповісти на це ствердно «так». Тим паче що наша країна має чимало доволі сумних прикладів. Та й інші з тих, що постачають рабсилу до розвиненіших держав, до офшорних компаній, — теж. Недаремно ж бо 40-й конгрес МТФ, що в серпні минулого року відбувся у Ванкувері, ухваливши резолюцію «Крюїнгові агенти в судноплавстві», мусив констатувати таке: «... для працівників морського транспорту агенти з комплектування екіпажів є основним міжнародним інструментом управління та контролю, який можна визначити як ринок «рабської праці» без правил, норм чи прав», а національні уряди в багатьох випадках «прикривають брудні афери крюїнгових агентів». Навмисне чи, додамо від себе, побіжно: не ініціюючи, скажімо, ухвалення відповідних вітчизняних законів, ратифікації міжнародних правових актів.

Україна, як уже мовлено, зависла у правовому вакуумі. Розмов, ініціатив навколо давно назрілої проблеми, щоправда, не бракує. МЗС, приміром, вважає за можливе ратифікувати конвенцію Міжнародної організації праці №179 щодо найму та працевлаштування моряків від 22.10.1996 року, а також ухвалити відповідний закон України, проект якого вже розроблено. Є пропозиції про перегляд внутрішнього законодавства, щоб якось регламентувати діяльність крюїнгових компаній, посилити їхню разом з роботодавцями відповідальність за належні умови найму, зокрема, й гідну та вчасну плату за працю. Є, втім, і серед працівників самих крюїнгових компаній, і серед держчиновництва супротивники ратифікації міжнародних конвенцій, поліпшення внутрішнього законодавства. Чому? Мотиви особливо не афішують, здебільшого це просто словоблудство. Можна лише робити припущення щодо причин опору: в каламутній воді, відомо, легше рибка ловиться. А у правовому вакуумі — грошики.
Втім, є й другий бік медалі. Називають таку цифру: майже 50 тисяч українських моряків працюють «під прапором» (може, й більше, адже точного обліку ніхто не веде). Вони заробляють валюту. Скільки? Це теж невідомо, оскільки прямих податків зі своєї зарплати «підпрапорники» не сплачують. 
Одне слово, десятки тисяч українських громадян (а коли брати не лише моряків, а й усіх найманців за кордон, то це — мільйони осіб) перебувають поза сферою вітчизняного соціального страхування. Хай сьогодні багато хто з них, коли пощастить (а щастить, як уже мовилося, аж ніяк не всім) на коні, з непоганим заробітком. А завтра? Сам зіткнувся нещодавно з фактом: моряк- «підпрапорник» скалічився. Якийсь мізер судновласник йому заплатив, грошей тих вистачило на прожиття сім’ї, на лікування недовго.
 Отож якщо ми справді хочемо бути цивілізованою правовою державою, — нема де нам дітися від того, щоб ратифікувати низку міжнародних конвенцій, таких, як передусім «Про найм та працевлаштування», «Про репатриацію моряків», деяких інших. І від створення відповідного вітчизняного законодавства — теж. Рано чи пізно до цього все одно дійдемо. То, може, все-таки краще — раніше?