Інколи хочеться побути і в рожевих окулярах, але освіта для цього, на мій погляд, не та галузь, бо маємо справу з майбутнім поколінням, запізнюватися тут просто неприпустимо, навіть на крок. Дуже цікаво було ознайомитись у газеті «Голос України» з обговоренням освітянських проблем за «круглим столом» («ГУ» за 24 та 26 червня ц. р.), де взяли участь голова Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Станіслав Ніколаєнко, Міністр освіти та науки Василь Кремень, головний редактор газети Анатолій Горлов, завідувач відділу, ведучий рубрики «Освіта: перерва на реформи» Іван Ілляш.
Хотілося б висловити і деякі свої думки.
Безперечно, зміни в освіті необхідні, тому що суспільство перебуває у кризовому стані. Але я повністю погоджуюся з Василем Григоровичем, що неправильно було б сьогодні говорити про кризу в освіті в загальному розумінні цього слова. Фінансування, можливо, недостатнє — так, матеріально-технічне забезпечення, на 5 балів за 12-бальною шкалою, — так. Але основне у школі сьогодні, як і було завжди, це вчитель, який за покликанням іде до дітей і не може себе уявити поза школою. І таких учителів багато. Прикро, що в основному не затримується молодь у школі, не хоче працювати за мізерну заробітну плату — держава витрачає великі кошти на навчання педагогічних кадрів, а вони не доходять до школи навіть на три роки. Я вважаю, що доцільно було б законодавчо зобов’язати молоді кадри відпрацьовувати певний термін у школі або змусити їх відшкодовувати державі кошти, витрачені на їхню фахову підготовку. Щось треба обов’язково робити для вирішення цього питання.
В обговоренні порушено і дуже важливе питання кризи духовності. Але так формулювати було б, на мою думку, надто однобічно. Телебачення без обмежень ми маємо, радіо з передачами сумнівного змісту — маємо, преса, де порушуються скандальні питання, — є. Це з одного боку. А з другого — сім’я і школа. Батьки здебільшого займаються заробітчанством, і залишається тільки школа. Звичайно, ми не знімаємо з себе відповідальності за виховання дитини, але коли сім’я, особливо в найскладніших випадках, відсторонюється від цього, нерідко педагоги безсилі. Але говорити все ж таки сьогодні, що діти гірші, ніж колись, неправильно. Вони просто інші, і нам, учителям, треба перебудовуватися, щоб працювати з ними. Вони більш інформовані, більш розкуті, більш амбітні. З ними працювати важче, але й цікавіше. В цьому році я, як учитель математики, випустив 11-й клас. І, аналізуючи спілкування з цими дітьми, я б сказав, що вони мене багато чому навчили.
Проблема, мені здається, в іншому: чи готовий педагог, який працює у школі, перебудуватись, зрозуміти сьогоднішнього учня. Молодий учитель міг би, але він залишає школу через матеріальну незабезпеченість. Досвідчений учитель звик працювати в авторитарній школі і не завжди з легкістю сприймає педагогіку толерантності та пошанування дитини.
Побори, на жаль, є?
Питання складне. Давати голову на відріз, що поборів немає, стосовно всіх майже 100 вчителів школи, було б надто відповідально. Але обговорити цю неприємну проблему все-таки хотілося б на сторінках вашої газети. Найчастіше учитель не є ініціатором отримання якогось цінного подарунка, наприклад, на свій день народження. У класі знаходиться «надактивна» мама (у якої є гроші) з пропозицією привітати вчительку, і починається збір грошей. Деяким сім’ям здавати важко, але вони мовчки віддають останні гроші («а раптом учителька дізнається і буде погано ставитися до дитини?»), а потім починаються розмови про побори. Батькам треба перебудуватися також, ставати такими ж розкутими, як і наші сьогоднішні діти, не боятись іти на відверту розмову з учителем, директором школи. Наприклад, в одному з класів нашої школи на батьківських зборах було запропоновано придбати нові парти. Мені це незрозуміло: парти у доброму стані (школі лише 9 років), в цьому просто нема необхідності. А вони: купувати —і край. Частина батьків мовчки погоджувалась, але я впевнений, що не кожна сім’я може здати 150 грн. на придбання нової парти. Це один з прикладів, але їх можна навести чимало.
Прийом до школи
У нашій школі, наприклад, до 1 класу в цьому навчальному році вже подано дві сотні заяв, а відкрити ми можемо лише три класи (більше не дозволяє проектна потужність школи). Я, як директор школи, не можу не враховувати бажання деяких батьків переказати на розрахунковий рахунок закладу освіти кошти для підготовки школи до нового навчального року. Чи побори це? Мабуть, складність ситуації і полягає в тому, що важко провести чітку межу між щирим бажанням деяких батьків допомогти і допомогою після слів директора «чим можете допомогти?» за об’єктивної неможливості зробити це. Звичайно, якби держава достатньою мірою фінансувала школу, ми не стояли б перед такими проблемами. Але батькам треба зрозуміти також одну річ: не все вирішується грошима, треба об’єктивно оцінювати будь-яку ситуацію, реальні можливості своєї дитини, розуміти сьогоднішні труднощі школи — тільки за такого підходу спільними зусиллями ми зможемо досягти успіху, не кажучи про побори.
Висловлю свою думку і щодо роз’єднання початкової, базової, старшої школи. Я не можу з цим стовідсотково погодитись, хоча в цілому тенденція правильна. Для початку кілька запитань. Чи погано, щоб молодші школярі переймалися інтересами старших, якщо це інтереси, які сприяють всебічному розвитку особистості? Чи погано, коли вчитель майстерно навчає дітей предмету з 5-го до 11-го класу і, випускаючи, бачить високі результати своєї праці? (Звичайно, не кожен учитель у змозі так навчати. Але це вже проблема адміністрації школи, проблема добору кадрів.) Чи погано, коли учнівське самоврядування започатковує і на рівні організовує у школі шефську роботу старших школярів з молодшими? (У деяких ситуаціях діти швидше зрозуміють старшого учня, ніж учителя.) Звичайно, це тільки запитання, і в реальних умовах роботи різних шкіл на них можуть бути різні відповіді. Тут треба бути дуже гнучкими. Можна навести приклади багатьох шкіл міста Києва, які здійснюють навчально-виховний процес з 1-го по 11-й клас і досягають великих успіхів, забезпечують високу якість навчання і виховання на кожному з етапів освіти, включаючи профільне навчання у старшій школі. Такі школи не просто мають право на існування, їх роз’єднання було б, на мою думку, великою помилкою.
Чи потрібні медалі?
Не можу погодитися з Василем Григоровичем стосовно його позиції щодо медалей. Під час обговорення медаль було представлено як засіб збагачення вчителів, директорів шкіл. А як же самі діти, чому про них ніхто не згадав?! Невже дитина, яка вчилась усі роки на відмінно, краще за інших, не може отримати відзнаку держави за свою працю в школі? Справа тут не лише в пільгах під час вступу до вузу. Я вважаю, що кожен вуз вправі вирішити сам, як враховувати наявність у абітурієнта срібної або золотої медалі. Може, анонімне тестування і є способом перевірки об’єктивності оцінок школи. Це, безумовно, зніме напруження під час вступу до вищих навчальних закладів. А от до об’єднання випускних іспитів зі вступними до вузу — в мене подвійне ставлення. По-перше, виникає думка про недовіру школі, а по-друге, скласти іспит дитині у школі з психологічної точки зору легше, ніж у стінах вузу. І справа тут не в тому, що за хорошу оцінку можна з когось зняти яку-небудь плату. Якщо держава доручає нам 11 років учити дитину, чому ж вона не довіряє перевірити надані дітям знання?
Питання в іншому, але це вже проблема конкретної школи. Якщо на анонімному тестуванні діти не підтверджуватимуть знання, отримані в школі оцінки, нехай батьки розбираються зі школою. Таким чином, на мою думку, відбуватиметься природний відбір —батьки вибиратимуть ті школи, в яких їх дітей навчають по-справжньому.
А взагалі щиро дякую редакції газети за можливість висловити свої думки на сторінках. А особисто Василю Григоровичу за цікаву дискусію з приводу освітянських проблем. Наш педагогічний колектив на серпневій педагогічній раді продовжить обговорення порушених під час «круглого столу» питань.
Олександр БІРЮК, директор спеціалізованої школи № 315.
Київ.
