Ще 21 січня в «Голосі України» було опубліковано кореспонденцію під заголовком «Страсбург для держчиновників, які цинічно ігнорують вітчизняне законодавство та судові ухвали», де йшлося про упереджене зволікання Міністерством освіти і науки України з видачею ліцензії на право діяльності Одеському інституту управління, а потім —неправомірне її оформлення. Це позбавило інститут можливості надавати освітні послуги, тобто — навчати управлінські кадри.
Річ у тім, що в додатку до отого документа, в графі «Термін дії ліцензії» було проставлено термін, який давним-давно... минув. Ректор ОІУ Віктор Небабін (доктор наук з проблем управління, професор, академік) розпочинає «ходіння по муках» —домагатися, аби усунули недоречність, допущену, як спочатку вважав, просто через недогляд якогось міністерського чиновника. Та невдовзі переконався: ніякий то не недогляд — цілеспрямований хід. Хоча й без будь-яких формально заявлених мотивацій. Вітчизняні судові й виконавські інстанції, до яких змушений був звертатися по захист В. Небабін, беззастережно ставали на бік позивача, зобов’язували Міністерство освіти і науки видати ліцензію. Однак ті ухвали ніхто й не думав виконувати. Зневірившись у можливості домогтися справедливості у себе в країні, В. Небабін мусив звернутися по допомогу до Страсбурга, до Європейського суду...
Розповівши про все оте в газеті, редакція, чесно кажучи, очікувала на хоча б якусь реакцію з боку МОНУ. Її, на жаль, не було. Не дочекався її й ОІУ, його ректор. Він їде до міністерства, запитує високопоставлених чиновників: чому інститут позбавлено права займатися освітньою діяльністю? Чому не виконують судові рішення? Чому, нарешті, ігнорують вітчизняні закони?
— Вдалося почути лиш одну більш-менш чітку відповідь, — каже Віктор Небабін. — Начальник одного з міністерських управлінь прямо заявив: усі оті закони пишуть для вас, керівників вузів, а не для нас...
Віктор Георгійович не раз домагається прийому у міністра В. Кременя, може, сподівається, хоч він не буде таким цинічним. Не вдалося — не приймає міністр.
— Одного разу таки перехопив Василя Григоровича в коридорі, прагнув на ходу з’ясувати наболілі проблеми, — розповів пізніше В. Небабін, — та міністр лише «дружньо» порадив: «Не завантажували б ви даремно пресу». Натякав, очевидно, на публікацію в «Голосі України»...
Нині, очікуючи рішення Європейського суду (а справи там, відомо, розглядаються подовгу), Віктор Георгійович розпочав друге коло «ходіння по муках». Знову їздить до столиці, пише листи в різні інстанції. На деякі з них зовсім не отримує відповідей. Деякі, всупереч вимогам Закону України «Про звернення громадян», пересилають до... МОНУ, тобто до органу, проти неправомірних дій якого спрямована скарга. Так вчинила, зокрема, Генеральна прокуратура України. А саме їй, резонно вважає В. Небабін, варто було б звернути особливу увагу на таку «самодіяльність» міністерства, як запровадження так званих додатків до ліцензій, що видаються закладам освіти. До отих додатків, що не є, по суті, правомірними документами, заносять усе те, що має бути в самих ліцензіях. І в Законі України «Про вишу освіту», і в «Положенні про ліцензування навчальних закладів», затвердженому Кабміном, чітко сказано, що в самій ліцензії на здійснення освітньої діяльності зазначаються найменування органу, що видав її, повні юридичні реквізити навчального закладу, види, напрями і рівень освітньої діяльності, ліцензований обсяг прийому на навчання, реєстраційний номер ліцензії, дата її видачі і термін дії. А Міністерство освіти і науки, впровадивши оті додатки, багато що з цього перенесло туди. Для чого?
— А для того, вважаю, — каже В. Небабін, — що додаток, на відміну від ліцензії, не є документом суворої звітності, ним можна маніпулювати, як завгодно, переписувати внесені туди дані скільки завгодно, в тому числі й такі, що позбавлені здорового глузду, як це було зроблено стосовно терміну дії ліцензії нашого інституту. Додаток отой — добра шпаринка для фальсифікацій, зловживань, корупції. Отож ліцензії видають з очевидним порушенням вітчизняного законодавства. А кому як не Генпрокуратурі й належало у всьому цьому ретельно розібратися, навести лад, спитати з порушників. Та правоохоронці доручили зробити те, з’ясовується, самим же порушникам...
І цю, повторну, публікацію мусимо закінчити тими самими словами, якими закінчували вже першу: невже в Україні не знайдеться інстанції, котра примусила б державних чиновників, хай і високого рангу, поважати закони і людей?
Одеса.
