Травень подарував нам двох рідкісних прозаїків. В Україні, де всі підряд пишуть (романи як доповіді, а доповіді як романи), це нелегко оцінити, але варто!
Перший із них, Ігор Костецький, народився 90 літ тому, жив у Києві й Вінниці, по війні — в Німеччині, але друкувався й у Союзі. Прозаїк, поет, есеїст, видавець, драматург, перекладач (автор блискучого, можливо, досі найкращого, українського «Гамлета»). До війни він навчався в театральній студії в Ленінграді, відтоді й до смерті (1983 р.) дружив з Юхимом Копеляном, знаменитим російським актором. До слова, Костецький теж росіянин (справжнє прізвище Мерзляков). Ось одна цитата, яка багато пояснює в цьому дивовижному чоловікові: «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно... Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть євреєм. Для кожної з цих сфер у мене були духовні дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю... Та від того, не менш, я став таки українцем. Народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духовної й політичної державности — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене». Скоро у видавництві «Критика» вийде «Вибраний Костецький», й читач сам оцінить цей талант.
Другий ювіляр нинішнього травня народився лиш 35 літ тому, та оскільки хороші прозаїки, як сказано, у нас рідкість, ця дата вимагає уваги. Йдеться про Тараса Прохаська. Він з Івано-Франківська, вчився на лісника, видав книги «FM Галичина» й «НепрОсті». Остання справила враження бомби навіть на тих, хто мало вірить у справжність нашої літератури. Його прозу перекладали польською й англійською. Прохасько неповторний: нікого не повторює й дуже дбає, щоб не повторювати самого себе. Недавно він навіть заявив, що перестав бути письменником, і на доказ того видав одну за одною три книги інтерв’ю: з Лишегою, Андруховичем та Іздриком, причім у двох із цих книг інтерв’юєр, тобто Прохасько, мовчить (!), а йому відповідають. Прохасько щасливий, він зумів зберегти одну дитячу мрію, про яку пише: «Колись ми з моїм братом Юрком мали свої уявлення про рай. Ми бачили певне ліжко, під подушкою — купа книжок. Ліжко летить над (!) землею. Але нижче хмар. Можна дивитися вниз, на це безконечне кіно, де всі герої — відомі, знайомі. А можна читати книжки. Ліжко повертається від напруження думки». Отакі бувають письменники. Хоч і рідко.
